Я давно хотів побувати в Латинській Америці. Пам’ятаю, ще років з п’ять назад думав про Болівію, потім про Перу, але в результаті доля завела мене саме в Еквадор.
В травні мені виповнилося 40 років. Дата серйозна, поважна. Тому я вирішив, так би мовити, відсвяткувати своє день народження десь у високих горах. Мені хотілося, щоб була акліматизація, пересування льодовиками, холод, сніг, вітер. Також важливою складовою мала бути відносна технічна нескладність гір, бо я хоч і маю певний досвід альпінізму, але цей досвід максимально базовий.
Близько місяця я витратив на пошуки країни, куди можна було поїхати в справжню гірську експедицію і в результаті я зупинився саме на Еквадорі.

І якщо говорити про гори, то Еквадор взагалі поза конкуренцією. По-перше, гори в Еквадорі саме такі, як мені треба – високі, вітряні і з льодовиками. Але кайф ще і в тому, що тобі не треба гарцювати на одній горі, бігаючи вверх і вниз. Тут можна піднятися на гору, а потім спуститися в гірське село і поставити намет, або провести дві ночі в гірському притулку і збігати протягом дня на пятитисячник. Також великий плюс в тому, що саме Еквадорські Анди мають вулканічне походження. Високе Андське плато саме по собі лежить дуже високо, а схили вулканів довгі й відносно пологі. І це, в свою чергу, дозволяє провести автомобільну дорогу на немислимі висоти. Наприклад, на Чимборасо автомобілем можна піднятися приблизно до 4 800 метрів над рівнем моря — до району Refugio Carrel.

На Котопахі дорога також піднімається дуже високо: машиною зазвичай доїжджають приблизно до 4 500 метрів над рівнем моря.

По-друге, основні вершини країни знаходяться відносно недалеко одна від одної, що дозволяє не витрачати шалені кошти і час лише на добирання.
По-третє, гірська інфраструктура в країні дуже розвинена. Тут безліч притулків, високогірних стаціонарних кемпінгів, велика кількість компаній, що пропонують супровід професійних гірських гідів.
Також з приємного те, що в процесі акліматизації до найвищих вершин ти відвідуєш різні вулканічні масиви, які навіть незалежно від твоєї підготовки до вищих гір, є особливими і по своєму унікальними горами. Наприклад, вулканічний масив Iliniza Norte із виразним скелястим рельєфом і високогірним притулком (4700м.), або згаслий вулкан Corazón, що знаходяться зовсім поруч, майже п’ятитисячної висоти і з типовим еквадорським парамо, де кайфово можна перепочити після сходження на вершину.
Звичайно, така країн, як Еквадор, потребує певної перестороги, уважності до своїх речей, але в цілому, якщо ти десь у високогірних регіонах, чи десь на схилах гір, а саме в цій частині країни рівень злочинності значно нижче, ніж на тихоокеанському узбережжі, тоді скоріш за все нічого критичного з тобою не трапиться. А якщо не гуляти містами вночі, не шукати таксі з вулиці, не їздити муніципальним транспортом взагалі, або хоча б не робити це після настання сутінок, тоді туристу в Еквадорі нічого страшного не загрожує.
Ну що ж, зустрічай мене, прекрасна Еквадорська земле, я лечу до тебе знайомитися!

День перший.
Прилетів я в Кіто пізно ввечері. І пригоди почалися ще на етапі отримання багажу. Велика сумка дюфель, де було все моє спорядження для сходження на Котопаксі і Чимборасо, пропала. Її просто не довезли до мого пункту призначення. На щастя, я врахував цей момент ще до початку повітряної подорожі. Розуміючи, що мої речі полетять літаками трьох різних авіакомпаній, я заздалегідь розклав речі таким чином, щоб все, що мені має знадобитися на перші 10 днів, попало в ручну поклажу, а все інше в багажний відділ. І це, без перебільшення, врятувало мою подорож.
Після того, як стало остаточно зрозуміло, що своєї сумки я вже точно не побачу, я вирішую не гаяти час. Фіксую факт зникнення багажу, після чого купую місцеву сімку і сідаю в таксі. Через пів години я вже в Кіто, в своєму маленькому номері. Банні процедури, легкий перекус і вйо до ліжка.

День другий.
Сьогодні цілий день відпочиваю, їм, п’ю багато води, гуляю по місту. Саме місто, доречі, розташоване на висоті приблизно 2800 метрів над рівнем моря і є, так би мовити, першою сходинкою на шляху до акліматизації. Тої самої акліматизації, без якої годі навіть і думати про Котопаксі і Чимборасо.
В Кіто дійсно гарна центральна частина. Велика кількість гарно збереженої колоніальної архітектури, безліч їдалень і продуктових магазинів, на вулицях досить чисто.
Обідаю в їдальні для місцевих, після чого йду в найближчий парк. Після кількох годин гуляння, повертаюся в номер і з сутінками відходжу до сну.

День третій.
Сьогодні будуть мої перші Анди. Вулканічний масив Pichincha з його чотирма вершинами вище 4500 м. Гарний удар по організму, який ще вчора прилетів з низин, але вже як є. Нічого не поробиш.
О дев’ятій ранку сідаю в попередньо замовлений трансфер, на якому їдемо високо в гори. Позаду лишаємо Кіто і його бідні спальні райони. Дорога серпантином в’ється схилами гір і їй немає ні кінця ні краю. Бачу корів, що пасуться на полях. Деінде стоять халабуди пастухів. Далі простягаються безкінечні поля парамо. Стає вітряно, відчувається холодне повітря. І ось нарешті, дорога закінчується. Попереду гірський прилулок, що знаходиться на висоті 4500 м. Просто капець!
Тут я швидко п’ю теплий трав’яний чай, після чого одягаюсь по погоді і не затримуючись, вирушаю в дорогу.

Перша вершина на моєму маршруті – Guagua Pichincha. Невеличкий привал.
Неймовірної краси гори. Високі, вітряні, монументальні.

Кратер діючого вулкана: широкий і розлогий, із крутими внутрішніми стінками, на дні та схилах якого є фумарольна активність.

Йду далі по масиву. Навколо мене абсолютно незнайома мені флора. Всі рослини, які я бачу тут, я бачу вперше.

Вершина Padre Encantado і навколишня краса.

Вершина Ladrillos.

Попереду монументальна Rucu Pichincha.

Фото околиць і Кіто з вершини Rucu Pichincha.

Відпочиваю на вершині, після чого починаю спускатися вниз. Через годину півтори завершую свою подорож по горам біля канатної дороги, яка за невеликі кошти спускає мене в Кіто.
Внизу сідаю машину, яка відвозить мене в справжнє еквадорське село під назвою Чаупі. Саме там я проведу наступні шість днів.

В селі є кемпінг, де я ставлю свій намет, після чого вечеряю, п’ю воду і завалююсь в намет. Після такого активного переходу в горах, та й ще на такій висоті, спати хочеться дуже сильно.

День четвертий.
Прокидаюся рано вранці. Почуваюсь добре. Сьогодні в мене спокійний день. Я гуляю, їм, знову гуляю.

Десь там в хмарах моя наступна гора Corazon.

Мій намет. Як на мене, місце просто кайф.

День п’ятий.
Вранці снідаю, після чого сідаю в стару тачку, яка має мене відвезти до стартової точки мого треку на гору Коразон.
Через годину вже на всіх парах лечу вверх.

Вулканічний масив Illiniza.

Corazon знову в хмарах.

Виходжу на гребінь, який і має мене привести до самої вершини. Дме дуже сильний вітер. Одягаю штормову куртку, рукавиці. Йти трохи незручно, бо звик це робити завжди з трекінговими палицями, але вони лишилися в сумці, яка невідомо де. Тому йду без них.

На мить зникає хмарність і я швидко роблю фото вершини.

Йду до вершини не зупиняючись. Вітер дме як навіжений.
Вершина! Якщо спуститися на метр вниз, то вітру взагалі не чутно. Тому роблю привал на хвилин десять.
З вершини видно вулкан Котопаксі.
Цікаве спостереження, що високогір’я Анд досить сірувате. І це напряму пов’язано з непростим кліматом на цих висотах. Тут холодно, дуже вітряно, сильне УФ-випромінювання, часті заморозки.

Починаю спускатися вниз

Острівець життя на висоті 4700 м.

Ось вона, красуня гора! Відпочиваю після виснажливого сходження.

Панорама околиць.
По обіді вже в кемпінгу. Гарно вечеряю і з настанням сутінок відходжу до сну.

День шостий.
Прокидаюсь гарно відновленим. Снідаю. Збираю речі на наступну вершину.
О дев’ятій ранку сідаю знову в машину і ми вирушаємо до автостоянки La Virgen, яка знаходиться на висоті 3900 м.

Саме так доставляються продукти і важке спорядження альпіністів до притулку.

Неймовірна Illiniza norte.

Гірський притулок. Висота – 4700 метрів на рівнем моря. Тут у мене заброньовано дві ночі з харчуванням.

Сьогодні погода дарує обережний оптимізм. Хмарно, інколи сонячно, але без шаленого вітру. І це добре.
Обідаю в притулку. Після чого виходжу на підйом.
Десь та в хмарах моя вершина.

Найшла хмара. Іду як в тумані.

Через пару годин підйому виходжу, вилажу на невеличку вершину. Нарешті!
Illiniza norte. Висота – 5126 м.

Фото хмар.

На вершині спокійно, майже штиль.
Спускаюсь тим же маршрутом. У притулку вечеряю і лягаю спати.

День сьомий.
Незважаючи, що ніч я вперше провів на такій висоті, спав я відносно добре.
Сьогодні в мене немає жодних планів. Я лишаюся в притулку.
Після сніданку йду на невеличку прогулянку.

Тут я сплю.

Фото на пам’ять. Я і Фредді.
Фредді, мабуть, живе в цьому притулку. Він тут прибирає, готує всім їсти, допомагає з порадами. Класний хлопець.

А це вигляд з мого вікна. Неймовірно!

День восьмий.
Друга ніч в притулку видалася складнішою. Спав погано, багато разів прокидався. Але нічого.
Після сніданку збираю всі свої речі в наплічник і починаю спуск в село.
Мій намет і корівки на полі чекать на мене.
Вечеряю і лягаю спати.

День дев’ятий.
Цей день присвячений відновленню. Їм і нічого не роблю.
Діти в овочево фруктовому магазинчику в центрі села.
Ближче до вечора починається сильна злива, яка вщухає тільки під ранок.

День десятий.
Збираю свої речі і їду в Кіто. Дорогою до міста взнаю, що мій багаж знайшовся і його вже доставили в аєрлрорт. Ура! Дуже вчасно!
В Кіто заселяюсь в готель. Нарешті, душ!
Ввечері розбираюся зі спорядженням, моніторю прогноз на Котопаксі. Сонце, мінус десять на вершині, легкий вітер. Сподіваюся, що так і буде.
З легким хвилюванням лягаю спати.
День одинадцятий.
Прокидаюсь як завжди досить рано. Почуваюсь добре відновленим. Але трохи нервуюсь. Все ж таки сьогодні серйозний день. День, коли має розпочатися моя міні експедиція на Котопаксі.
О 10 ранку зустрічаюся зі своїм провідником. Знайомство, далі кава, після чого завантажуємо мої речі в величезний джип і вирушаємо на швидкості в Національний парк Котопаксі.
Котопаксі з вікна машини. Перша зустріч. Перше знайомство.

Рухаємося до гірського притулку, який знаходиться на висоті 4800м.

На стіні серед різних прапорів знаходжу найрідніший. Частинка рідного дому на іншому кінці світу. Приємно.
Вечеряємо, п’ємо трав’яний чай, спілкуємося з моїм провідником стосовно нюансів на маршруті.
О 19 вечора вмощуюсь спати. Перші хвилини важко дихається і трохи болить голова, але на диво це не заважає мені міцно заснути.

День дванадцятий.
Прокидаюсь о першій ночі. Почуваюсь добре. Швидко одягаюсь, кидаю в наплічник все саме необхідне: резервний ліхтар, кішки, теплі рукавиці, пухівка, резервні шкарпетки, трохи їжі, термос. Наче все. Спускаюсь на кухню, вітаюсь зі всіма, хто йде сьогодні на сходження. П’ю каву.
О першій тридцять виходимо на маршрут. На вулиці легкий мінус, добрячий вітер і суцільна пітьма. Йдемо повільно, не поспішаємо. Дорога не близька до вершини, тому треба берегти сили.
Поступово набираємо висоту. На мить повертаю голову назад і бачу, як далеко в долині горить світлом Кіто.
Нарешті, доходимо до льодовика. Маленький привал, п’ємо воду і перекус снеками. Фіксуємо кішки і зв’язуємося мотузкою.
Сам підйом на Котопаксі технічно не складний. По факту, ти просто йдеш вверх і все. Єдина реальна складність на класичному маршруті – це відносно невеликий відрізок, що знаходиться близько до вершини, де кут підйому стає 40-45 градусів. Але навіть там ти або дуже повільно йдеш, або просто потроху повзеш вверх.

З першими променями сонця ми опиняємося на вершині вулкану Котопаксі.

Це неймовірне відчуття вершини високої гори, відчуття, що все в тебе склалося і ти досяг своєї мети, що ти один з небагатьох, хто бачить, відчуває, чує цю холодну і ворожу красу навколо.
Кратер вулкана схований ранковою хмарою. Нічого. Не страшно.

Світанок. На вершині майже штиль. Сильний мороз.

Хмари, як океан, накрили землю. Вражаюча картина.

Не можу втриматися від декількох фото себе. Взагалі, я не дуже люблю бачити себе на фоні місць, де я буваю, але вершина Котопаксі є виключенням. Все таки я довго готувався і багато працював під час акліматизації. Так би мовити, заслужив на декілька фото себе на вершині.

Я з Джеймі, моїм провідником.

Починаємо спуск вниз.

Пірамідальна тінь від гори.

Ще одна прекрасна фотографія.

В променях ранкового сонця хоч видно, де ми йшли. На цій фото, якщо придивитися, можна побачити зв’язку з двух людей, що крокують далеко попереду. Це так, для оцінки масштабу

Все, льодовик позаду. Прощавай, Котопаксі. Це була важка і неймовірна ніч, а світанок на горі перевершив всі мої очікування.

Десь о десятій годині ми вже в притулку. Збираємо речі, снідаємо і швидко спускаємося до машини. В через годину їзди я вже в номері невеличкого готелю, що знаходиться недалеко від національного парку.
Душ, вечеря, сон.

День тринадцятий.
Сьогодні не роблю нічого. Тільки їм, п’ю і сплю.

Лама, яка не любить, коли її фотографують.

Мій номер і мій спальник. На цих висотах вночі досить холодно, тому в спальнику спати одне задоволення.

День чотирнадцятий.
Сьогодні їду до відомої туристичної принади – кадьдери Кілотоа. Від мого готельчика десь 80 км в одну сторону. І тут одна тільки дорога вартує того, щоб нею проїхатися. Куди не подивись — всюди величні й грандіозні Анди. Єдине, що постійно кидається у вічі — велика кількість сміття на узбіччях доріг та безліч собак, що чатують на недоїдки.
Дорога змією в’ється поміж гір, раз по раз проходячи через бідні села корінного народу кічва.
Красуня альпака як туристична принада.

А ось ї сама кальдера Кілотоа. Дуже грандіозна локація.
Власне, тут можна спуститися як і до самого озера, так і обійти кальдеру навколо, але я нехтую цими опціями і просто зависаю на одному місці десь на годину.

Ближче до обіду здіймається сильний вітер і я повертаюсь назад в машину. Вирушаємо назад.

День п’ятнадцятий.
Ранній сніданок. Швидкі збори. О 10 ранку зустрічаюся зі своїм провідником, після чого сідаю в його тачку і ми вирушаємо далі панмериканським щоссе в сторону вулкана Чимборасо.
Ось він, величний Чимборасо! Перше знайомство.

Підіймаємося на машині на висоту 4800 метрів над рівнем моря. Сяє сонце, дме легкий вітерець. Сповнені сил і наснаги, впевнено починаємо рухатись до високогірного стаціонарного кемпінгу, що розташований на висоті близько 5300 м.
В ось і сам кемпінг. Тут нас будуть годувати, тут будемо відпочивати перед тривалим підйомом на Чимборасо.
Потроху починає вечоріти.

Від гарної погоди не лишилося і сліду. Пройшла всього година, як ми тут, в вже валить на повну силу сніг і град.

Моє спальне місце виглядає ось так.

Закриваю очі. Намагаюсь заснути. Якщо чесно, то виходить погано. Періодично провалююсь скрізь сон, але швидко прокидаюсь. Сниться якась дурня. Трохи болить голова. Але в цілому все ок, особливо якщо врахувати висоту, на якій я знаходжусь.
День шістнадцятий.
Прокидаємося десь о пів на першу. Болить голова, тому не вагаючись випиваю таблетку ібупрофену. Почуваюсь відносно добре. Виглядую на вулицю. Повний штиль, нуль хмар на небі. Це вже добре.
О першій ранку виходимо на маршрут.
Ти йдеш на високу вершину в повній темноті, і тільки твій налобний ліхтар потоком фотонім розриває ніч перед твоїм носом. Під ногами шипить вулканічний пісок. А далі з’являється льодовик, який усіяний безкінечними тріщинами, які ти оминаєш або стороною, або через які ти змушений стрибати. Іноді товщина тріщини завелика для стрибка і ти переходиш її по сніговому мосту, сподіваюсь, що сніг втримає вагу твого тіла. І йдеш постійно вверх. Година за годиною. Година за годиною. Ніч не відступає, холод посилюється. Ти вже починаєш вірити в те, що цей підйом безкінечний, що немає йому ні кінця ні краю, як в самий неочікуваний момент ти виходиш на першу вершину. І в момент зникає вся втома. Нарешті! Вершина! Дивлюся по сторонам. Усюди льодовик, внизу океан хмар. Дуже холодно, починаються сильно мерзнути пальці рук. Я швидко одягаю свою супер теплу пухову куртку Турбат і великі рукавиці на руки.
Ми стоїмо на Pico Veintimilla, а до найвищої точки Pico Whymper ще цілий кілометр. Рухаємося далі.
Pico Whymper. Найвища точка вулканічного масиву Чимборасо.

Ранкова піраміда і Pico Veintimilla.

Пару фотографій зі мною. Буде пам’ять.

На вершині проводимо хвилин 20. Фото, чай, перекус. Нажаль, довго лишатися тут не можна, бо сонце невпинно починає прогрівати сніг, а це зовсім не добре.
Pico Whymper з сусідньої гори.

Спускатися набагато легше. Всюди краса, часто зупиняюсь, щоб насолодитися краєвидами.

Привал.

Я і тріщина.

Близько 9 ранку були вже в кемпінгу. На цей раз на Чимборасо піднялося всього десять людей і це якщо рахувати з гідами. Добра половина відсіялась на маршруті ще навіть до початку льодовикової частини.
Снідаємо, потім швидко збираємо речі, і спускаємося до машини.
Прощавай, Чимборасо. Ти назавжди в моєму серці.

День сімнадцятий
Я в зеленому місті Баньйос. Висота 1800 метрів над рівнем моря. Тут мякіший клімат, частіше йдуть дощі і не так вітряно.
Водоспад Cascada de la Virgen.

Сьогодні я відпочиваю, багато їм, лежу, сплю.

День вісімнадцятий.
Беру в аренду дешевий мтб байк і відправляюсь на пошуки численних водоспадів, що розташовані біля Банйоса. Валить сильний дощ. Просто стіна. Але в мене немає вибору. За байк заплачено, тому маю їхати.

Cascada El Pailón del Diablo

Cascada del Arcangel San Miguel.

Cascada de Chamana

Cascada del Silencio.

Cascada Ulba.

Agoyán.

Cascada Manto de la Novia.

Cascada San Jorge.

Cascada de San Pedro.

А це вид з дворику мого готелю. До водоспаду по прямій метрів 100.

В другій половині дня йду на місцевий маркет і гарно вечеряю супами, салатами і м’ясом.
Вночі сплю як маля.
День дев’ятнадцятий.
Зранку і до вечора байдикую. Лежу в ліжку, їм фрукти, ходжу по місту, їм супи, потім знову лежу, потім знову їм фрукти, ввечері сиджу надворі в своєму новому еквадорському пончо і дивлюся на водоспад.
День двадцятий.
Вирушаю в Кіто. Там у мене заброньований готель недалеко від аеропорту. Ближче до вечора заселяюсь в номер. Лягаю раніше спати, бо рано вранці треба бути вже в аеропорту.
День двадцять перший.
Сьогодні день вильоту назад в Європу через Боготу і Стамбул.
Еквадор. Анди. Високі вулкани, що вкриті льодом і снігами. Лами і альпаки, вітри і яскраве екваторіальне сонце. А також, люди. Прекрасні люди, яких я зустрів під час своєї експедиції в Еквадор.
Це без перебільшення одна з найвизначніших моїх соло-поїздок взагалі. Усі мої плани — і навіть трохи більше — були реалізовані повною мірою.
Я ще досі, якщо чесно, не до кінця вірю в те, що все склалося, бо до кінця жевріли сумніви в тому, що я зможу подолати ці дві великі вершини. Не знав, як буду реагувати на висоту, бо вже досить давно не був в відносно високих горах, сумнівався в погоді, бо серпень в андах Еквадору не найкращий місяць для сходження.
Я стояв на сивій вершині вулкана Котопаксі й жадібно ловив перші промені яскравого еквадорського сонця. Я досяг найвищої точки Чимборасо і був одним із небагатьох, кому вдалося зробити це того дня.
Насправді сходження на складну вершину — це значно більше, ніж просто «дійшов». Це історія про те, що місяці підготовки, продумана логістика, витрати, нерви, довгі акліматизаційні виходи — усе це було недарма.
Величні Анди – ви назавжди в моєму серці.
Прощавай, прекрасна республіка Еквадор.
До зустрічі, величні Анди. Маю надію, що колись у майбутньому ще матиму таку можливість побувати тут знову.
Попереду довга і складна дорога додому. До рідного дому, до найкращих в світі людей – до моєї коханої дружини, до моєї красуні доні, яку люблю всім серцем, до батьків моїх молодих, до рідного брата, до моєї племінниці. Дуже скучив.

Запис Еквадор – 2026 спершу з'явиться на cosmomarmots.com.