Маршрут:

с. Vatnsoyrar

о. Sørvágsvatn

в. Bøsdalafossur

с. Miðvágur

м. Torshavn

с. Hvalvík

с. Saksun

з. Pollurin

гірське сідло Tjørnuvíksskarð

с. Tjørnuvík

с. Haldórsvík

в. Fossa

м. Klaksvík

с. Viðareiði

г. Villingadalsfjall

с.Nólsoy

м. Nólsoy Lighthouse

м. Borðan Lighthouse

м. Sørvágur

с. Bøur

в. Múlafossur

с. Gásadalur

о. Hvilvtkinnavatn

о. Fjallavatn

с. Slættanes

М’яка, волога,чавкаюча тундра. Постійні тумани, дощі, вітри і звуки хвиль атлантики, що постійно атакують почорнілі від вічності береги вулканічних островів.
Нарешті я тут побував. Точніше, я ще поки тут. Лежу в палатці, яку ще вчора під шаленим дощем поставив в кемпінгу міста Торсхавн, і намагаюся скласти докупи свої враження від країни. І як це завжди буває зі Скандинавією, ці враження до болі однозначні. Рівень життя просто космос, природа зачаровує своєю скупістю, драматичністю і суровістю, погода абсолютно неадекватна. Ось світить сонце, повний штиль, пташечки співають, вівці бекають, одним словом, справжня ідилія, але в якийсь момент тебе обдуває холодним вітром, потім кудись зникає сонце, і ти не встигаєш отямитися, як буквально за декілька хвилин погода різко змінюється і починає йти дощ, видимість стає майже нульовою, здіймається вітер і ти вже не знаєш, що й робити.
Звісно, якщо подорожуєш на машині, спиш в готелі, харчуєшся в ресторації, то мінлива погода північної країни не буде здаватися вже такою проблемою. Але коли спиш в палатці і харчуєшся на вулиці з того, що сам собі наготував, тоді стає в рази цікавіше.
З погодою мені не дуже повезло. Хоча, може тут завжди так: пару годин світить сонце, потім два дні дощ, холоднючий вітрюган і льодяна мряка, потім все затягнуто хмарами, але слава тобі господи, вже без дощу і шаленого вітру. Люблю я такий відпочинок.
Візуально Фарерські острови, особливо гірські долини, нагадали мені національний парк Йотунхеймн, що в Норвегії: пологі, ніби обрізані гострим ножем, схили гір, широкі водянисті долини з міріадами потічків, річок, водоспадів. Колись давно, ще за часів останнього льодовикового періоду, тут були льодовики, які рухаючись з гір вниз в долини, сформували відповідні драматичні форми.

Фарери чекають на мене.

Містечко Vatnasroyar.

Озеро Sorvagsvatn і перші Фарерські вівці. Мої вітання.

Містечко Miðvágur. Тут я повертаю праворуч, набираю трохи висоти і заплативши 200 крон за вхід, виходжу на свій перший пішохідний маршрут.

Йду паралельно озеру Sorvagsvatn.

Десь внизу шалені хвилі холодного північного океану тиснуть на вулканічні стіни острова.

Без зайвих слів. Пам’ятаю, я просто став і деякий час бездумно дивився на драму стихії. Нічого подібного я в житті не бачив.

Поставив палатку на березі озера.

Всю ніч йшов дощ. Але без вітру. Пам’ятаю, що гарно спав під рівномірний стукіт численних крапель дощу. Здається, навіть не прокинувся за ніч жодного разу.

Вівці хрумають запашну траву Фарерської тундри.

Водоспад і вівця.

Фото з автобуса. Не втримався.

Місто Торсхавн. Столиця островів. Тут проживає майже половина всього населення країни. А ще тут літають чайки, плавають кораблі і пароми, повно старих будівель і є магазин туристичного спорядження, де можна купити газ для пальника.

Селище Hvalvik. Тут стартує моя подорож до селища Saksun.

Іду пішки по асфальтованій дорозі, так як муніципальний транспорт в це селище не їздить. Іноді проїздить машина. Взагалі, по дорогам, де їздять машини, ходити не дуже комфортно, але ця дорога є виключенням.

Неймовірні краєвиди навкруги. Не передати словами.

В селищі Saksun є бухта, що оточена високими горами і яка усіяна чорним піском.

Місце достойне, але досить популярне серед туристів, тому навіть незважаючи на великі розміри цієї природної цікавинки, загубитися тут досить важко.

Музей під відкритим небом, що демонструє нам, як виглядала типова Фарерська ферма в старі часи.

Виходжу на стару стежку, що з’єднує селище Saksun з селищем Tjørnuvík.

Вид на бухту з висоти пташиного польоту.

Рухаюсь через гори до сідла Tjørnuvíksskarð.

Після сідла починається пологий спуск до протилежної частини острова.

Видимість лишає бажати кращого, але,як на мене, це тільки добавляє таємничості і усамітненості.

Ставлю палатку на пагорбі недалеко від села. Чутно плескіт хвиль і бекання овець.

Всю ніч іде дощ. Я вже потроху починаю до нього звикати.

Селище Tjørnuvík на наступний день.

Вранішня мжичка розганяється вітром. Я одягаюсь в мембранні штани і куртку, інакше намокну повністю за лічені хвилини.

Збираю речі, п’ю каву і спускаюся вниз

Водоспад Fossa. Один з найбільших на Фарерських островах.

Місто Klaksvik. Тут пересідаю на інший автобус і їду в селище Vidareidi.

Місцеві забулдиги. Фото на пам’ять.

З селища виходжу на підйом на гору Villingadalsfjall. Гору не видно за хмарами. Я розумію, що красивого пейзажу мені годі чекати. Але для мене не це головне.

Підйом технічно не складний, але досить стрімкий. Інколи занадто, я б сказав.

Чим ближче до вершини, тим густіша хмара. Видимість залишає бажати кращого.

Вершина. Північний схил гори вкритий снігом. Я підходжу до краю і мене вмить обдуває крижаним північним вітром. Десь там далеко Арктика. Холодна і не привітна. Саме вона зараз шле мені свій льодяний привіт.

Спукаюсь в селище.

На тому ж самому автобусі повертаюсь в Klaksvik. На автостанції взнаю, що у зв’язку зі страйком автобусних водіїв, в цей вечір більше відправленнь не буде. Починає йти дощ. І поки я думаю, що робити, водій автобуса, що привіз мене, пропонує мені випити чаю в нього вдома.

Цілий вечір ми пили чай, каву, їли китове м’ясо і тістечка. Одним словом, дуже гарно провели час.

Близько десятої вечора порядний Johan, а саме так звали справжнього добродія, завіз мене в столицю острова, де я під шаленим дощем поставив палатку в місцевому кемпінгу і під вже звичний мені шум падаючих крапель, міцно заснув.

Маяк в місті.

Острів Nolsoy.

Цілий день я йшов по справжній тундрі. Холод, вітер, дощ, туман, тотально мокрий грунт і безліч маленьких потічків. Це було щось неймовірне.

А на самому кінці острова я відвідав два справжніх маяки.

І тією ж самою дорогою назад.

Селище Nolsoy.

Чекаю на паром.

Місто Sorvagur

Йду пішки по дорозі в сторону селища Gasadalur.

Селище Bour.

Місцеві корівки наминають сіно.

Наразі, до селища Gasadalur можна без проблем дістатись на машині. Але так було не завжди. Раніше тут ніякої дороги не було, і тунелю через гору теж не було. Єдиним сполученням між селищем і іншою частиною острова була пішохідна стежка. По ній і ходили люди. Наразі, стежка вже втратила своє першочергове значення, але стала популярною серед пішохідних туристів.

Низини затягнуті хмарами.

Водоспад Múlafossur. Мабуть, найбільш розкручена локація на островах.

Селище Gasadalur.

В мене лишається два дні і дві ночі на островах. Тому не довго вагаючись,виходжу в тривалий треккінг по острову.

Фото зроблені недалеко від гірського сідла Gresskarð.

Переді мною, як на долоні, всі Фарерські острови.

Починаю спуск в долину.

Озеро Hvilvtkinnavatn. Густий туман не дозволяє побачити більше.

Водоспад на річці Gullringsa.

Ставлю палатку на березі озера Fjallavatn. Гарно вечеряю. Вночі знову дощ.

На ранок наступного дня з погодою краще. Збираю речі і рушаю далі по запланованому маршруту.

Озеро Fjallavatn з висоти.

Старючий, покритий мохом тур.

Попереду моя основна ціль на цей день. Покинуте селище Slættanes.

З’явилися це селище в позаминулому столітті, жило тут близько 70 людей. За весь час сюди так і не побудували дорогу і не провели електрику. В результаті, селище було кинуте людьми в середині минулого століття.

Наразі, сказати що Slættanes повністю закинутий не можна, так як будинки, що лишилися тут, влітку використовуються власниками в якості дач.

Тією ж дорогою повертаюсь назад.

Доходжу знову до озера Fjallavatn і повертаю ліворуч, в сторону містечка Sorvagur.

 Зовсім поруч міста, біля гірського потічка, ставлю палатку і лягаю спати.

Фарери не забудуться ніколи. Дай боже знайти в собі сили переосмислити побачене і почуте. Саме на ціх островах, десь на гірських перевалах, чи біля холодних озер, в оточенні гір і овець, накритий туманом і дощем, відчуваєш по справжньому неймовірність Півночі. Її суровість і норовливість. А ці маленькі квіточки, які сором’язливо пнуться до неба, дивним чином дарують спокій на душі.

Фарерські острови однозначно вартують того, щоб тут хоча б раз в житті побувати. І не на машині, і не в готелі, а по-справжньому, в палатці, і пішки, з рюкзаком на плечах.

Фарери вразили мене дуже сильно і по праву лишаться в моїй пам’яті назавжди. І ні фізичні страждання, ні майже постійний холод, дощ і туман не здатні применшити моєї радості, ба більше, вони тільки підсилюють її.

Я дякую вам, дорогі мої острова, за неймовірний тиждень пригод і зануреннь в самого себе.

Через дві години виліт.

Я забираю частинку островів з собою. Це моє і стосується тільки мене. І лишаю частину себе назавжди тут. Серед гірських долин і озер, овець і квітів, водоспадів і одиноких гірських перевалів.

Takk fyri alt.

Запис Данія (2024) – частина друга спершу з'явиться на cosmomarmots.com.

Дания или Королевство Дания – это самая южная из всех скандинавских стран. Дания омывается Балтийским и Северным морями. Рельеф равнинный. Климат умеренный, с прохладными и влажными зимами, что обусловленно наличием теплого морского течения Гольфстрим.
Форма правления -конституционная монархия.
Член Евросоюза с 1973. Валюта – датская крона. Вьезд в страну для граждан Украины только с наличием Шенгенской визы.
Уровнень жизни – высокий.

Прилетел я в Данию зимой 2013 года со стойким намерением увидеть так называемые *Белые скалы* и город в городе Христианию. Выгрузился в аеропорту столицы, с легкостью прошел все необходимые мытарства и на общественном автобусе добрался до центра Копенгагена. Первое, что бросилось в глаза – это велосипедные свалки по различным углам. Велосипеды в Копенгагене везде. Куда ни глянь. И высокие цены на все. Дания – это страна, где придется тратить деньги. И деньги большие.

В центре Копенгагена находится Свободный город Христиания, своего рода государство в государстве, образовавшееся в 1971 года, когда кучка потлачей незаконно заняла ряд брошенных зданий. Власти Дании неоднократно пытались вернуть захваченные здания городу, но их попытки так и не увенчались успехом. В 2011 году Христиания получила от властей статус автономии.

В 2013 году я и мои друзья устраивали литературные вечера в заброшенных зданиях Киева. Это было что-то наподобие сквота, где мы собирались практически каждый день, пили вино, слушали музыку, читали прозу и стихи, где мы воровали у города электричество и не платили налоги. И потому увидеть Христианию, город, который в моем воображении рисовался красочным и оповитым духом свободы, было для меня делом первостепенной важности. Но меня ждало разочарование. Может быть, еще 20 лет назад Христиания и была городишком равенства и безвластия, но на момент 2013 года все это кануло в лето. Я увидел лишь груды муссора, ряд развалин и кучки опухших от пойла и отупевших от тотального нарко тусича мужиков, что грелись возле бочек с огнем. Христиания оставила осадок.

Столица Дании небольшая и основные достопримечательности обходятся буквально за день. Настоятельно советую посетить памятник Русалочке, дворцовый комплекс Амалиенбург и Глипотеку Карлсберга, где представлены полотна известных художников Европы.

Погуляв по городу, я снова таки пешком дополз до Центрального железнодорожного вокзала, который находится недалеко от центра, возле парка развлечений Тиволи и с которого можно добраться практически в любой уголок Королевства, сел на поезд и уехал в Вордингборг.
Поезда в этой маленькой стране быстрые, комфортабельные и очень дорогие. Билеты лучьше покупать заранее по интернету, так они будут стоить гораздо дешевле. Но я этот момент упустил и пришлось переплачивать.
В городе Вордигборг делать особо нечего. Мне он был важен как перевалочный пункт на пути к скалам и не более того.
От жд. станции идет прямая дорога к центру.

Нагулявшись по городу, выпив кофе и сьев бутерброд с сыром, я вернулся на вокзал и сел в автобус, который шел в городишко Стеге, что находится уже на острове Мен и является административным центром последнего.
Приехав в Стеге, я вышел под холодный зимний дощь и стал ждать следующего автобуса, который должен был довезти меня до самой ближайшей к скалам деревушке.

Вскоре на улице исчез дневной свет, пролетели сумерки и наступила туманная и дождевая тьма.
На автостанции я был один. Через некоторое время из здания вышел водитель автобуса. Мы разговорились и он пригласил меня на кофе. Я с радостью согласился и следующие 30 минут мы провели в беседе за чашкой гарячей бурды в теплой и уютной комнатушке автовокзала.
Мне повезло. Я успел на последний автобус. Водитель, как и планировалось, отвез меня к деревне, подарил напоследок бутылку воды, пожелал удачи и отправился к рыбацкой деревне Клинтхольн.
На улице было зябко, холодно, ветренно и дождливо. Я шел по проселочной дороге к скалам. Ветер рвал меня как тузика, срывал шапку и налобный фонарь. Ближе к ночи я наконец добрался до конца пути. Дорога обравылась, вокруг виднелись здания и ни в одном из них не горел свет, но так как у меня была палатка, я решил углубится в лес и там заночевать. Через час я уже сладко спал, а дождь, этот нехороший спутник всех моих последующих дней в Дании, не утихал и усыпляющей монотонной дробью атаковал тент моей палатки.
На следующий день я встал рано утром, сварганил на газу себе чай, сложил палатку и отправился месить болото. К скалам я вышел где-то к десяти.
На море бушевала буря, волны стаями набегали на берег, разбиваясь на мелкие белый кусочки. А скалы высотой в сто метров стояли подобно истуканам, важно и величиственно. Я смотрел на них и не мог насмотрется. Это было Зрелище, это было действительно ошеломляюще смотреть и видеть, как рвет и бьет стихия и все вокруг волнуется, трещит, сыпется и ломается.

Ближе к двенадцати дня волны успокоились и я отправился по грунтовым дорогам к рыбацкой деревне Клинтхольн. Я месил грязь, влага земли комьями висела на моей одежде.

В Клинтхольне смердело рыбой. Передохнув на автостанции пару минут и выпив чаю с горелки, я отправился по асфальтированной дороге обратно в Стеге. Каждые минут десять проезжала тачка и я пытался ее стопить, но так никто и не остановился. В итоге приехал автобус и я мне снова пришлось платить деньги.
Из Стеге я уехал обратно в Вордингборг и оттуда на поезде в Нюборг. Сам город в тот день я посмотреть не успел, так как по приезду было уже темно, и потому сразу же после поезда я отправился на поиски места, где бы можно было поставить палатку. Сразу замечу, что ставить палатки, кроме строго отведенных для этого мест, в Дании запрещено. Но так как искать кемпинги у меня не было ни сил ни желания, я решил обосноваться где-то за городом и желательно в лесу. Но леса я не нашел, за город уходить обломался и забив на все, поставил палатку на берегу Балтийского моря. И не пожалел. Ночь прошла без каких либо проишествий.

Следующий день я потратил на прогулки по городам Нюборг и Оденсе. Расстояния между ними незначительное, и потому если вы окажетесь в тех местах, советую не обойти вниманием эти два города. Для них вам даже не нужен путеводитель, так как сами они небольшие и с легкостью проходятся за несколько часов каждый.

В тот же день я вернулся в столицу и улетел обратно домой.
Стоит ли ехать в Данию? Однозначно. Увидеть, как живут люди в этой стране, увидеть целые коридоры из брошенных велосипедов, увидеть эти миниатюрные, покрытые мхом, домишки. И скалы… Ничего подобного я больше нигде не встречал.

2019
И вот если бы не супер дешевое предложение замечательных МАУ, сидели бы мы дома, скучали, а так я снова побывал в Копенгагене. И на этот раз уже не сам.
Прилетели мы Данию на выходные. Нас было четверо: я, Аленушка, Катя и Вика. Вообщем, большая и веселая компания.
Вид на внутренний дворик с нашей квартиры. Здесь мы жили три дня.

Я восхищаюсь внутренним убранством скандинавских квартир. Здесь нет ничего лишнего, все только самое необходимое. И все белого цвета.

Велосипедисты здесь, как и в Амстердаме, полноправные учасники движения.

Веселые и молодые. Гуляем по Копенгагену.

Аленушка наминает яблуко и держит в руках две бутылки хорошего итальянского вина.

В этих домах, кстати, живут люди.

А это внутренний дворик. Здесь расположена зеленая зона и детские площадки.

Ранее утро. Около 7 утра выходного дня. Людей практически нет.

Завод по экологичному сжиганию различного рода отходов. На крыше, кстати, активно строится горнолыжный спуск. Ничего особенного. Подумаешь, горнолыжный спуск на крыше сверхсовременного мусоросжигающего завода.

Я и супер Аленушка на фоне червоточины Кристиания. Весной здесь веселее, чем зимой, но не особенно уютно. Уж больно много разного рода упырей и вурдалаков.

А это район Копенгагена – Эрестат. Город серьезных и оригинальных архитектурных решений и место, где расположен очень уютный природный парк.

Обычный дом для этого района.

Мне одному кажется, или этот город идеально, блин, подходит для жизни.

Типичный природный пейзаж Дании.

Я рад, что снова побывал в Копенгагене. Наконец-то, я чуть более приоткрыл для себя этот город, так как прошлый раз я его почти и не видел.
Спасибо Дании за супер впечатления. Ну и конечно, спасибо большое нашей пестрой и очень веселой компании за угарный выезд выходного дня. Это было незабываемо.

2024

Взагалі, якби не був відмінений виліт з Копенгагена на Фарерські острови, я б тут не побував. Не можу сказати, що я був радий можливості втратити цілу добу, але трапилося саме так.  В результаті авіакомпанія заселила мене в готель, де я провів вечір, ніч і ранок. Наразі, я тішуся тим, що о 15 годині має бути мій виліт на острови. Сподіваюся, на цей раз все буде добре і я нарешті знову, як той птах, здіймуся в небо. 

Каструп – передмістя Копенгагена.

Запис ДАНІЯ (2013, 2019, 2024) – частина перша спершу з'явиться на cosmomarmots.com.