cosmomarmots.com

Маршрут:
М. Осло
С. Бейтостолен
Національний парк Йотунхеймн ( с. Gjendesheim – г. Vesifjellet – оз. Bessvatnet – оз. Russvatnet – дол. Veodalen – пр. Glitterheim – дол. річки Skauta – кан. Visdalen – пр. Spiterstulen – г. Svellnose- г. Keilhaus topp – г.  Гальхепігген – дол. Visdalen – пр. Leirvassbu – дол. Gravdalen – дол. річки Storutla – пр. Skogadal – дол. Vettismorki – вод. Веттісфоссен – кан. р. Utla – вод. Hyllefossen – вод. Avdalsfossen – вод. Hjellefossen)
С. Ovre Ardal
М. Согндальсфєра
Согнефіорд
М. Берген

Норвегія. Нарешті!

Плануючи свій візит до Норвегії, я одразу вирішив зробити акцент на якомусь одному місці. Маючи серйозний ліміт часу в десять днів, і враховуючи, що Норвегія максимально орієнтована на пішохідний туризм, я вирішив сходити в нескладний (як я думав) похід по осінньому національному парку Йотунхеймн.

Осло. Місто, де домінує сучасна архітектура. Місто, де між трамвайними коліями росте трава, де відсутні ями і бруд на дорогах, де літають чайки і гудять великі кораблі.

Місто чисте, заможне, охайне і доглянуте.Червоний гном в районі старого міста.

В місті я провів всього декілька годин. В принципі, я міг лишитися в Осло на ніч і вже на наступний день поїхати прямим автобусом до національного парку, але мені нестерпно хотілося знову побачити гори і тому я не міг більше чекати. Йотунхеймн кликав мене до себе.  Фото з автобуса не вражають, але це проблема фотографа і мого дешевого телефону. Всюди, де ми їхали, було неймовірно красиво і доглянуто. Ідеальні дороги, відсутність сміття на узбіччі, заможні невеликі будинки. Куди б ти не дивився, вліво чи вправо, все ніби говорить тобі про багатство цієї країни, про її надсучасність і позитивну стабільність. Так, тому, хто тут народився, насправді, дуже повезло. Народитися в Норвегії – це спіймати справжній джек пот. І плювати на погоду. Мовляв, в Норвегії погана погода. Так, погода тут так собі, але мені видається, що краще в погану погоду бути ситим, ніж в хорошу і сонячну голодним і босим.

Бейтостолен. В містечку докупив продукти і одразу сів в таксі до Gjendesheim.Висота – приблизно 1000 метрів над рівнем моря. Тут відчутно холодніше, ніж в Осло.Виходжу на маршрут і ставлю палатку на висоті 1600 метрів.

Перша ночівля видалася досить холодною і морозною.

Прокидаюся рано. Швидко снідаю і вирушаю на гору Vesifjellet.
Фото з вершини гори Vesifjellet.Озеро ГендеОзеро BessvatnetНазва парку, доречі, походить від назви масиву. Сам масив Йотунхеймн найвищий в усіх Скандинавських горах. І хоча гори тут, в цілому,  не дуже високі, але враховуючи те, що це північні гори, простими і легкими ці гори однозначно не назвеш.

Спустившись з гори, я минаю озеро Bessvatnet і через простий перевал виходжу до озера Russvatnet.На березі озера влаштовую обід. Світить сонечко, повний штиль. Мені здається, що так буде завжди.

Рухаюсь далі по маршруту. Тривалий час йду паралельно озеру, потім переходжу по “monkey bridge” гірську річку і починаю плавно набирати висоту.Озеро Russvatnet. Останній погляд на нього.Виходжу на перевал і через деякий час опиняюся в долині Veodalen.Погода починає стрімко псуватися, з’являється холодний, різкий вітер.Спускаюсь до річки Veo, де розташований закритий на осінньо-зимовий період притулок Glitterheim.

Ставлю на вітру палатку на березі річки. Я пам’ятаю, що це була, м’яко кажучи, дуже непроста ночівля. Справа в тім, що вночі вітер посилився в рази і пішов сильний дощ. В таких умовах, коли твою палатку рве в різні сторони, повноцінно поспати навряд вийде. Пам’ятаю, що часто прокидався, перевіряв, чи не залило мій пуховий спальник, після чого намагався заснути знову.

Тільки об 11 годині дня дощ трохи вщух і я нашвидкуруч зібрав палатку.

Притулок GlitterheimПриємного мало, але треба йти далі. Мені в любому випадку треба за день дійти до притулку Spiterstulen, тому що завтра, мабуть ,останній день абсолютно хорошої погоди в сезоні, який я збираюся використати для сходження на найвищу точку Норвегії.Під ногами все тече і чвакає.

З’являються перші льодовики. Стежка веде мене в саме серце Йотунхеймна.Долина Veodalen перед сходженням на наступний перевал.Останній погляд на долину.Рухатись по перевалу досить важко. Стежка відсутня. Дме сильний вітер. Стрибаєш з каміння на каміння години дві. Інколи губиш рівновагу і ледве не падаєш. Але в останній момент за допомогою палиць ловиш рівновагу.

Перевал досить цікавий, так як на ньому розташований каскад з семи озер. Вода тут всюди. І від неї не сховатися.Долина річки Skauta і промені майже вечірнього сонця. Починає йти дощ. Сатаніє. Розумію, що не встигаю дійти до притулку до ночі. 

Вже по темноті спускаюсь з долини в каньйон Visdalen.
Пізно вночі добираюсь до притулку. Виснажений і голодний. Благо, він працює. На рецепції кажуть, що мені повезло, так як через два дні вони також закриваються на довгу зиму.
Кидаю мокрі речі в суху кімнату, швидко миюся, вечеряю і лягаю спати.
Ранок наступного дня зустрічає мене променями теплого сонця.

Долина Visdalen.Поступово набираю висоту. З’являються перші сніжники, а за ними перші льодовики. Зникає рослинність. Лишаються лише каміння, сніг та лід. Гора Svellnose. З неї прекрасно видно наступні дві вершини.Спускаюсь на перше сідло і швидко набираю висоту.Гора Keilhaus topp.Масивні льодовики усюди, куди не глянь. Тут починається зовсім інша реальність. Це місце холоду і льоду, вітру і снігу, місце, де людина лише гість. Тимчасовий і непроханий.Гора Гальхепігген. Біля вершини знаходиться невеличка будівля кафе, яке теж працює тільки влітку. Сама вершина тиха і спокійна. Вітру немає зовсім. Починаю спуск. Долина Veodalen в променях вечірнього сонця.В той день на вершину по нашому маршруту піднялося мало людей. Я був першим гостем. Точно знаю, що зайшли лише п’ять людей. Усі інші не встигли і змушені були повернутися назад. Справа в тім, що маршрут сам по собі технічно не складний, але дуже довгий і фізично виснажливий. Тому для успішного сходження необхідна не лише погода і розуміння дистанції, а і відповідна фізична підготовка.Притулок Spiterstulen.П’ю місцеве крафтове пиво і згадую сьогоднішню прогулянку на гору Гальхепігген, подумки дякуючи їй, що відпустила мене живим і неушкодженим.На наступний день знову дощ. І вітер. Сонця не видно. Йду далі по долині Veodalen. На своєму шляху перестрибую через численні гірські потічки. Інколи провалююсь черевиком в воду. На мить вітер заспокоюється і з’являється сонце.Але тільки на мить. В горах завжди погода досить мінлива, а в північних, ще й осінню, тим більше.

Незадовго до перевалу переходжу по камінцях широку річку Veo.Виходжу на перевал, який розділяє долину Veodalen і долину Gravdalen. Йти важко. Вітер іноді дуже заважає тримати рівновагу. Але йти треба. Незважаючи на втому.Під вечір підходжу до притулку Leirvassbu. Він також зачинений. Ставлю палатку і гарно повечерявши, лягаю спати. Вранці погода псується ще більше. Починається справжня злива. Дме сильний вітер. Я розумію, що по такій погоді йти буде дуже важко, мабуть, інколи надміру важко, але лишатися на перевалі не бачу жодного сенсу. Тому швидко збираю речі і вирушаю в дорогу. Попереду 18 км.

Долина GravdalenДолина річки Storutla. Інколи на хвилину розвиднюється і я намагаюся оцінити маршрут. Але потім знову затягує хмарами і видимість втрачається.

Інколи тихо, підступом наповзають не дуже добрі думки, мовляв, ти тут один, зв’язку немає, йде сильний дощ, видимість погана… Але я працюю з витримкою і намагаюся бути спокійним.

Пізно ввечері добираюся до притулку Skogadal. Він також зачинений, але для таких туристів, як я, в ниє є окремий будиночок з грубою, дровами і ліжками. Бінго!
Всю ніч гарно сплю. Вранці не поспішаю. Снідаю. Виходжу надвір. Бачу, що вітер і дощ вщухли. Але сонця немає.Рухаюсь далі. Перед спуском до моря набираю додаткові п’ятсот метрів висоти, після чого починається спуск. Заболочена долина Vettismorki, на якій розташовані цікаві маленькі будиночки. Тут я зустрічаю перших людей за останні три дні.

Водоспад Веттісфоссен. Найвищий у всій Норвегії.

Спускаюсь в каньйон річки Utla. В лісі ставлю палатку. Вночі починається справжня злива. Але без вітру. Дякую. Дійсно. Без іронії. Ранок наступного дня. Збираю мокру палатку і пакую її в сирий рюкзак.

Йду далі по каньйону. Водоспад Hyllefossen.

Я лишаю позаду себе частинку себе. Десь там, в глибоких долинах, по яким стікає вода зі зникаючих льодовиків, серед мокрого моху холодних перевальних озер я назавжди лишаю частинку себе.Водоспад Avdalsfossen.Ще трохи, і з’являться перші машини і перші будинки. Я побачу магазини і зупинки. І я не можу сказати, що не хочу цього. Ні, я хочу цього. Але ще більше я хочу утримати в собі досвід від непростого, але водночас досить психоделічного, одиночного переходу через величний Йотунхеймн.

Водоспад Hjellefossen.

Прощавай Йотунхеймн. Кажу саме прощавай, а не до зустрічі. І я кажу це не тому, що більше не хочу тут бути, не тому, що мені щось було не так. Ні. Я кажу прощавай, а не до зустрічі, тому що в пам’яті я хочу зберегти саме ту велич і міць, саме ту драму стихії і гру кольорів, свідком яких я став протягом цього походу. В пам’яті я хочу зберегти долини, що вільні від людей, перевали, що продуваються скаженим північним вітром, озера, в яких відображаються засніжені вершини гір, льодовики, що аж сині від старості. Ця картина завершена і вона не потребує допрацювання.

Йотунхеймн, ти назавжди в мені. Глибоко і міцно.

В селищі Ovre Ardal залишився на ніч в готелі і на наступний день на автобусі поїхав в містечко Согндальсфєра.Місто Согндальсфєра. Тут є дуже шикарний кемпінг. Фіорд, зелена трава і моя палатка.Фіорд Согнефіорд. Кажуть, найдовший у всій Норвегії. Місцеві, в цілому, не полюбляють пересуватись по країні дорогами у зв’язку з тим, що рельєф вносить певні складнощі. Гірська дорога, котра постійно намотує петлі, паромні переправи, де змушений чекати і втрачати час. А от паром міжрегіонального сполучення, наприклад, дозволяє швидше і комфортніше добратися в пункт призначення. Підпливаємо до Бергена. В Бергені я провів день і ніч. Затишне, тихе місто з історією. Єдине що, було трохи незвично бачити таку велику кількість людей на відносно невеликій території. Після безлюдного парку Йотунхеймн навіть такі невеликі по українським міркам міста здаються мегаполісами.

З Бергена я прилетів в Осло. Де наразі чекаю літак до Варшави. А там автобус до Києва.

Не знаю, коли наступного разу я зможу знову побачити світ. Не знаю.

Я назавжди лишив частинку себе в горах Норвегії. Серед водянистих долин і білосніжних льодовиків.

Скандинавія вражає. Іноді шокує. Цивілізаційний топ. Все найкраще, що змогло створити і досягнути людство, відтворено у всій своїй повноті у Скандинавських країнах. Звичайно, я впевнений, що і в Норвегії знайдуться дуже незадоволені своєю країною люди. Це нормально і цілком закономірно.

Вже кличуть на посадку. Маю закінчувати. Норвегія, ти в моєму серці і в моїй пам’яті. Назавжди.

Позначки:Норвегія