Outdoor activities (ukr) – частина третя
Перша велика подорож Україною (фотографії втрачено) – 30 днів.
Колись давно, ще за студентських часів, ми з Вадимом вирішили провести днів тридцять ночуючи і бомжуючи по Україні. Пам’ятаю, що у нас з похідного спорядження були лише дешеві спальники і каремати. І все. Ні палатки, ні нормальних рюкзаків, ні пальників.
Дуже прикро, що фотографій того виїзду ми і не робили. Просто подорожували і все.
1. Спочатку ми поїхали в сторону міста Ржищів, де застрягли на декілька днів на фестивалі етнічної музики Трипільське коло. То були часи свіжого післясмаку від Помаранчевої революції. Наше покоління масово відчуло себе українцями. Вишиванки, цікавість до національної музики, перші паростки національної ідентифікації. І все це без вбивств і війни, без руйнувань і втрат. Золоті часи.
Ночували ми в закинутій хаті на закинутій вулиці в майже закинутому селі. Багато пили горілки. Ходили на концерт, люто танцювали, а опісля сиділи біля вогнища з друзями.
2. Автостоп і електрички довезли наші тіла на далеку Західну Україну. Підніжжя полонини Боржава. Водоспад Шипіт. Тут ми приєдналися до масової тусовки пост радянських хіпанів, панків і всіляких інших бомжів. Я мало що пам’ятаю з того місця, але саме там я вперше по справжньому доторкнувся до гір. Полонина Боржава. Психоделічна зелень трав. Яскраве літнє сонце. Далекі Горгани. Холодний гірський вітер.
3. Електричка у Львів. Ночівля в мокрому, холодному підвалі. Далі знову автостоп до Вінниці. Потім автобус до річки Південний Буг. І знову фестиваль. Шешори.
Все поле усіяне палатками і голими тілами. Валить музика. Біля тебе несе свої теплі води велична річка. А в останній вечір улюблена Перкалаба розриває години чотири поспіль.
4. Вінниця. Вокзал. Намагаємося зайцями доїхати до Криму. Фіаско. На ранок виходимо за місто. Стопимо тачку. Рухаємося пішки. Вадим по дорозі знаходить гаманець, в якому сховано гривень 600. Хороші гроші. В результаті стопимо автобус і їдемо через Миколаїв в Сімферополь
5. Бухта між містом Судак і Новий Світ. Сонце, море, гори. Тут ми тусуємось днів десять. Різні люди, нові знайомства, кавуни і портвейн.
6. Дорога додому. Спочатку автостоп до Сімферополя, далі плацкарт до Києва.
Колись давно дійсно були таки часи. Без війн, вбивств і руйнувань.
Друга велика подорож Україною (фотографії втрачено) – 30 днів
1. Потяг Київ – Івано Франківськ. Далі маршрутка до міста Галич. Рухаємося до річки Дністер. Картина перед очима: сильна течія, яка несе своїми водами повалені дерева. Я палю цигарку і зі страхом дивлюся на стихію.
Не знаю і не уявляю, як ми з Вадимом зважилися на те, щоб сісти нарешті в наш човен, але ми це нарешті зробили.
Шум води, нестримна течія несе нас вперед, Вадим попереду, я позаду. Ми намагаємося координувати наші дії через крик. Починає йти дощ. Ми всі мокрі, але зовсім не зважаємо на це. Наша ціль – вижити!
Перший день сплаву був найвищим. Неймовірна швидкість води, хвилі, дощ на голову. І все це в перший раз.
Я думаю, у нас тоді були всі шанси там і лишитися. Десь серед риб і мулу. Але нам гарно повезло і ми не втопилися. Натомість, ми вижили і на наступний день продовжили свою подорож по каньйону річки Дністер.
12 днів сплаву на надувному човні. Неймовірні пейзажі, ночівля на березі річки на тонких карематах і в дешевих спальниках. Парне молоко і горілка, хліб і домашня ковбаса, добрі люди навкруги нас і гавкіт собак по селам.
Сплав по річці Дністер став для мене по справжньому незабутнім. Нажаль, фотографії цих місць втрачені назавжди. Жива лише пам’ять.
Стартували ми в місті Галич, а закінчили наш сплав в місті Хотин. Далі склали човен і відправили його новою поштою в Києв.
2. Потяг до Криму. Потім тролейбус до моря. Купання, вино, вогонь і ночівля на пляжі.
3. Виходимо на Бабуган яйлу. Яскраво світить сонце. Перед очима безкрайнє високогірне плато, з якого виринають скелясті формації, тим самим нагадуючи тобі, що ти в самих справжніх горах.
Під вечір падаємо у підніжжя гори Роман Кош.
На наступний день сходимо на найвищу вершину Кримських гір. Перед очима майже повністю забута нині панорама гір.
Йдемо далі. Через сідло виходимо на Гурзуфську яйлу. Обідаємо біля альтанки Вітрів.
На самому плато попадаємо в грозу. Видимість майже нульова, стіна води, шквальний вітер і безкінечні блискавки навколо нас.
Під вечір дощ вщухає і на зустріч нам виходить знову сонце. Ночуємо на перевалі між Гурзуфською і Ялтинською яйлою.
Третій день походу по Кримським горам. Пересікаємо Ялтинську яйлу і під вечір приходимо до гори Ай-Петрі. Спускаємося пішки до моря
4. Їдемо знову в сторону Судака. На пару днів лишаємося в парку Кара-даг.
Кара-даг – це невисокий гірський масив, який є стародавнім згаслим вулканом.
Тут нас знову наздоганяє гроза, але триває вона недовго. Ночуємо серед скель з видом на море.
5. Бухта між містами Судак і Новий Світ. Тиждень релаксу і кавунів.
6. Поїзд Симферополь – Київ. Плацкарт. Вино і мівіна.
Настала зима і ми вирішили сходити в ліс, що розташований одразу біля нас. Логістика просто неперевершена: не треба нікуди їхати, винаймати таксі, чи сідати в потяг, просто береш і виходиш і ліс.
Але це не просто ліс. Це заповідне урочище N. Має непростий балочний рельєф, з дерев переважають граб і дуб, з тварин лисиці і косулі. А по самому центру урочища тиче невеличкий потічок. Це місце є справжньою перлиною, де майже не ходять люди і де звірі можуть почувати себе відносно спокійно.
Саме урочище не дуже велике. Декількох годин буде цілком достатньо, щоб пройти його повністю.
В лісі ми провели одну ніч. Розпалили вогнище, гарно поговорили і добре повечеряли.
Ранок наступного дня. Легенько поснідали, випили теплої води, після чого зібрали речі і пішли додому.
Ліс, в справи якого не втручається людина, виглядає дуже атмосферно: безліч навалених дерев, багато сухостою, повна відсутність доріг чи стежок.
Насправді, це велике щастя і велика розкіш жити поруч з таким місцем.
Я знову повернувся в наш ліс. Поставив палатку біля потічка, розпалив багаття і гарно провів вечір сам з собою.
Бачив сліди бобрів і чув спів пташок. Вранці тихо прокинувся, зібрав речі і вже через хвилин 15 був вдома.
Кінець березня 2024. Сезон вело подорожей відкрито.
Якщо чесно, то я особливо не планував маршрут. Натомість, отримав масу вражень. Так буває.
Змієві вали. Залишки оборонних споруд, що зводились сотні років тому.
Рухаюсь в напрямку Васильківських Карпат.
Васильківські Карпати. Місце, яке перевершило всі мої очікування.
Магазинчик в селі Велика Бугаївка. Я, власне, дуже люблю наші маленькі магазинчики. В них своя атмосфера. І люди там хороші. Чемні і привітні.
Бугаївський яр. Я і не уявляв, що щось подібне може бути на Київщині.
Моя перша ніч в яру.
Другий день велопоходу. Досліджую Бугаївський яр.
Друга ніч в заповідному урочищі N. Зовсім поруч потічка. Недалеко від сімейства бобрів.
Добраніч, любий мій щоденник. Скоро обов’язково зустрінемося.
Соло велоподорож по загадковому Поліссю.
Це було сильно, боляче, інколи сильно боляче, але інколи по справжньому містично. Полісся вражає,зачаровує. Полісся – це по справжньому загадковий регіон. Ліси, болота, ріки, затоплені кар’єри, сховані в лісах озера. А ще полісся – це столітні дороги, які знищують твій велосипед і тебе своєю вібрацією, комарі і гедзі, що липнуть до тебе, варто тобі спинитися десь в лісі на хвильку.
Нажаль, сталося трохи не так, як гадалося. На 300 км. втратив в лісі першу спицю на задньому колесі (по ходу гілка вибила), далі на 700 км. втратив другу, а через всього кілометрів 60-80 майже одночасно відправилися в небуття ще три. Загалом, п’ять спиць! How could this happen 😂?
Але… Всі заплановані цілі були досягнуті. Ну, майже.
Знакові місця на маршруті:
Надслучанський парк (просто топ)
Базальтові стовпи ( таке…)
Озеро біля м. Оржів
Тунель кохання
Цуманська пуща
Озеро Засвинське (місце дуже атмосферне, але є місця зі сміттям)
Біле озеро (таке…)
Заказник Осницький (гравійна дорога через неймовірний ліс)
Дружбинський кар’єр (реально неймовірне місце. Чисто, доглянуто)
Далі я мав проїхати ще 200 кілометрів і все. Але наразі, враховуючи ситуацію, я вже фінішував) і слава богу, це трапилося в кінці велопробігу, а не на початку.
Нюанси Полісся:
1. Перепади висот мінімальні.
2. Дороги, як правило, просто жесткач. Десятки кілометрів гравію, потім грунт, за ним бруківка, потім асфальт, якого немає.
3. Гнус. Це окрема історія. Його тут цілі хмари. Найбільш кусючі – це комарі і гедзі.
4. Люди. Просто космос. Ввічливі і виховані.
5. Суцільні ліси, ріки і болота навколо.
Далі фото без коментарів.
Осінь. Я, тато і Саша. Рухаємося по нашому урочищу до мого улюбленого місця
Ставимо палатки і вішаємо гамак. Далі розпалюємо багаття і готуємо кебаби.
Гарно і смачно посиділи, потім лягли спати. Вночі почався рясний дощ.
Вранці випили кави і потроху пішли додому.
Осінь. Зустріч старих друзів в нашому урочищі. Дуже добре провели час разом.
Ще осінь, а вже випав перший сніг.
Сходив в рідний ліс і гарно провів час сам з собою.
Початок зими. Мороз мінус 10. Вечір біля багаття і ніч в морозному лісі.
Останній похід в цьому році. Дві ночі і три дні соло подорожі по горбам і ярам.
На вулиці зима, легкий мороз, але без снігу. Атмосфера глибокої і холодної осені.
Спускаюсь в один із ярів. Десь недалеко від мене розташоване село Луковиця.
Рухаюсь по дну яра в сторону зниклого села Зарубинці.
Старюче кладовище, мабуть, останнє, що лишилося від села. Нажаль.
Могила козака Батури на горі, що названа в його честь.
Неймовірні краєвиди відкриваються з гори Батура.
Ставлю намет біля берега, палю багаття, гарно вечеряю і лягаю спати
Ранок наступного дня. Одинокий рибалка на човні.
Рухаюсь далі по маршруту
Привал на дні невеликого яру, що виходить в річку. Колись давно, років, мабуть, з 10 назад, я з друзями ночував тут.
Залишки збитого шахеда.
Марків шпиль.
Серце парку – висота 222. Кажуть, тут колись було язичницьке капище.
Панорама Дніпра.
Перед спуском в яр, що розташований біля села Трахтемирів.
Спускаюсь все глибше.
Спустившись на дно яру, я рухаюсь по ньому ще з годину, після чого виходжу на пагорб вже з протилежного боку.
Місце моєї другої ночівлі.
Вранці наступного дня збираю речі і рухаюсь в сторону села Малий Букрин.
Село Малий Букрин.
Я вже багато разів бував в цих місцях, але тільки зараз я зміг по справжньому зануритися в дику природу Трахтимирова. Це місце є справжньою перлиною, про яку, на щастя, дуже мало людей знає. І я дуже радий, що тут немає ніякої інфраструктури, що сюди досить складно добиратися. Чим менше людей будуть знати про це місце, тим спокійніше буде звірами і тим чистішими будуть ці місця
До зустрічі, дорогий серцю Трахтемирів!
Позначки:Україна