Я давно хотів побувати в Латинській Америці. Пам’ятаю, ще років з п’ять назад думав про Болівію, потім про Перу, але в результаті доля завела мене саме в Еквадор.
В травні мені виповнилося 40 років. Дата серйозна, поважна. Тому я вирішив, так би мовити, відсвяткувати своє день народження десь у високих горах. Мені хотілося, щоб була акліматизація, пересування льодовиками, холод, сніг, вітер. Також важливою складовою мала бути відносна технічна нескладність гір, бо я хоч і маю певний досвід альпінізму, але цей досвід максимально базовий.
Близько місяця я витратив на пошуки країни, куди можна було поїхати в справжню гірську експедицію і в результаті я зупинився саме на Еквадорі.

І якщо говорити про гори, то Еквадор взагалі поза конкуренцією. По-перше, гори в Еквадорі саме такі, як мені треба – високі, вітряні і з льодовиками. Але кайф ще і в тому, що тобі не треба гарцювати на одній горі, бігаючи вверх і вниз. Тут можна піднятися на гору, а потім спуститися в гірське село і поставити намет, або провести дві ночі в гірському притулку і збігати протягом дня на пятитисячник. Також великий плюс в тому, що саме Еквадорські Анди мають вулканічне походження. Високе Андське плато саме по собі лежить дуже високо, а схили вулканів довгі й відносно пологі. І це, в свою чергу, дозволяє провести автомобільну дорогу на немислимі висоти. Наприклад, на Чимборасо автомобілем можна піднятися приблизно до 4 800 метрів над рівнем моря — до району Refugio Carrel.

На Котопахі дорога також піднімається дуже високо: машиною зазвичай доїжджають приблизно до 4 500 метрів над рівнем моря.

По-друге, основні вершини країни знаходяться відносно недалеко одна від одної, що дозволяє не витрачати шалені кошти і час лише на добирання.
По-третє, гірська інфраструктура в країні дуже розвинена. Тут безліч притулків, високогірних стаціонарних кемпінгів, велика кількість компаній, що пропонують супровід професійних гірських гідів.
Також з приємного те, що в процесі акліматизації до найвищих вершин ти відвідуєш різні вулканічні масиви, які навіть незалежно від твоєї підготовки до вищих гір, є особливими і по своєму унікальними горами. Наприклад, вулканічний масив Iliniza Norte із виразним скелястим рельєфом і високогірним притулком (4700м.), або згаслий вулкан Corazón, що знаходяться зовсім поруч, майже п’ятитисячної висоти і з типовим еквадорським парамо, де кайфово можна перепочити після сходження на вершину.
Звичайно, така країн, як Еквадор, потребує певної перестороги, уважності до своїх речей, але в цілому, якщо ти десь у високогірних регіонах, чи десь на схилах гір, а саме в цій частині країни рівень злочинності значно нижче, ніж на тихоокеанському узбережжі, тоді скоріш за все нічого критичного з тобою не трапиться. А якщо не гуляти містами вночі, не шукати таксі з вулиці, не їздити муніципальним транспортом взагалі, або хоча б не робити це після настання сутінок, тоді туристу в Еквадорі нічого страшного не загрожує.
Ну що ж, зустрічай мене, прекрасна Еквадорська земле, я лечу до тебе знайомитися!

День перший.
Прилетів я в Кіто пізно ввечері. І пригоди почалися ще на етапі отримання багажу. Велика сумка дюфель, де було все моє спорядження для сходження на Котопаксі і Чимборасо, пропала. Її просто не довезли до мого пункту призначення. На щастя, я врахував цей момент ще до початку повітряної подорожі. Розуміючи, що мої речі полетять літаками трьох різних авіакомпаній, я заздалегідь розклав речі таким чином, щоб все, що мені має знадобитися на перші 10 днів, попало в ручну поклажу, а все інше в багажний відділ. І це, без перебільшення, врятувало мою подорож.
Після того, як стало остаточно зрозуміло, що своєї сумки я вже точно не побачу, я вирішую не гаяти час. Фіксую факт зникнення багажу, після чого купую місцеву сімку і сідаю в таксі. Через пів години я вже в Кіто, в своєму маленькому номері. Банні процедури, легкий перекус і вйо до ліжка.

День другий.
Сьогодні цілий день відпочиваю, їм, п’ю багато води, гуляю по місту. Саме місто, доречі, розташоване на висоті приблизно 2800 метрів над рівнем моря і є, так би мовити, першою сходинкою на шляху до акліматизації. Тої самої акліматизації, без якої годі навіть і думати про Котопаксі і Чимборасо.
В Кіто дійсно гарна центральна частина. Велика кількість гарно збереженої колоніальної архітектури, безліч їдалень і продуктових магазинів, на вулицях досить чисто.
Обідаю в їдальні для місцевих, після чого йду в найближчий парк. Після кількох годин гуляння, повертаюся в номер і з сутінками відходжу до сну.

День третій.
Сьогодні будуть мої перші Анди. Вулканічний масив Pichincha з його чотирма вершинами вище 4500 м. Гарний удар по організму, який ще вчора прилетів з низин, але вже як є. Нічого не поробиш.
О дев’ятій ранку сідаю в попередньо замовлений трансфер, на якому їдемо високо в гори. Позаду лишаємо Кіто і його бідні спальні райони. Дорога серпантином в’ється схилами гір і їй немає ні кінця ні краю. Бачу корів, що пасуться на полях. Деінде стоять халабуди пастухів. Далі простягаються безкінечні поля парамо. Стає вітряно, відчувається холодне повітря. І ось нарешті, дорога закінчується. Попереду гірський прилулок, що знаходиться на висоті 4500 м. Просто капець!
Тут я швидко п’ю теплий трав’яний чай, після чого одягаюсь по погоді і не затримуючись, вирушаю в дорогу.

Перша вершина на моєму маршруті – Guagua Pichincha. Невеличкий привал.
Неймовірної краси гори. Високі, вітряні, монументальні.

Кратер діючого вулкана: широкий і розлогий, із крутими внутрішніми стінками, на дні та схилах якого є фумарольна активність.

Йду далі по масиву. Навколо мене абсолютно незнайома мені флора. Всі рослини, які я бачу тут, я бачу вперше.

Вершина Padre Encantado і навколишня краса.

Вершина Ladrillos.

Попереду монументальна Rucu Pichincha.

Фото околиць і Кіто з вершини Rucu Pichincha.

Відпочиваю на вершині, після чого починаю спускатися вниз. Через годину півтори завершую свою подорож по горам біля канатної дороги, яка за невеликі кошти спускає мене в Кіто.
Внизу сідаю машину, яка відвозить мене в справжнє еквадорське село під назвою Чаупі. Саме там я проведу наступні шість днів.

В селі є кемпінг, де я ставлю свій намет, після чого вечеряю, п’ю воду і завалююсь в намет. Після такого активного переходу в горах, та й ще на такій висоті, спати хочеться дуже сильно.

День четвертий.
Прокидаюся рано вранці. Почуваюсь добре. Сьогодні в мене спокійний день. Я гуляю, їм, знову гуляю.

Десь там в хмарах моя наступна гора Corazon.

Мій намет. Як на мене, місце просто кайф.

День п’ятий.
Вранці снідаю, після чого сідаю в стару тачку, яка має мене відвезти до стартової точки мого треку на гору Коразон.
Через годину вже на всіх парах лечу вверх.

Вулканічний масив Illiniza.

Corazon знову в хмарах.

Виходжу на гребінь, який і має мене привести до самої вершини. Дме дуже сильний вітер. Одягаю штормову куртку, рукавиці. Йти трохи незручно, бо звик це робити завжди з трекінговими палицями, але вони лишилися в сумці, яка невідомо де. Тому йду без них.

На мить зникає хмарність і я швидко роблю фото вершини.

Йду до вершини не зупиняючись. Вітер дме як навіжений.
Вершина! Якщо спуститися на метр вниз, то вітру взагалі не чутно. Тому роблю привал на хвилин десять.
З вершини видно вулкан Котопаксі.
Цікаве спостереження, що високогір’я Анд досить сірувате. І це напряму пов’язано з непростим кліматом на цих висотах. Тут холодно, дуже вітряно, сильне УФ-випромінювання, часті заморозки.

Починаю спускатися вниз

Острівець життя на висоті 4700 м.

Ось вона, красуня гора! Відпочиваю після виснажливого сходження.

Панорама околиць.
По обіді вже в кемпінгу. Гарно вечеряю і з настанням сутінок відходжу до сну.

День шостий.
Прокидаюсь гарно відновленим. Снідаю. Збираю речі на наступну вершину.
О дев’ятій ранку сідаю знову в машину і ми вирушаємо до автостоянки La Virgen, яка знаходиться на висоті 3900 м.

Саме так доставляються продукти і важке спорядження альпіністів до притулку.

Неймовірна Illiniza norte.

Гірський притулок. Висота – 4700 метрів на рівнем моря. Тут у мене заброньовано дві ночі з харчуванням.

Сьогодні погода дарує обережний оптимізм. Хмарно, інколи сонячно, але без шаленого вітру. І це добре.
Обідаю в притулку. Після чого виходжу на підйом.
Десь та в хмарах моя вершина.

Найшла хмара. Іду як в тумані.

Через пару годин підйому виходжу, вилажу на невеличку вершину. Нарешті!
Illiniza norte. Висота – 5126 м.

Фото хмар.

На вершині спокійно, майже штиль.
Спускаюсь тим же маршрутом. У притулку вечеряю і лягаю спати.

День сьомий.
Незважаючи, що ніч я вперше провів на такій висоті, спав я відносно добре.
Сьогодні в мене немає жодних планів. Я лишаюся в притулку.
Після сніданку йду на невеличку прогулянку.

Тут я сплю.

Фото на пам’ять. Я і Фредді.
Фредді, мабуть, живе в цьому притулку. Він тут прибирає, готує всім їсти, допомагає з порадами. Класний хлопець.

А це вигляд з мого вікна. Неймовірно!

День восьмий.
Друга ніч в притулку видалася складнішою. Спав погано, багато разів прокидався. Але нічого.
Після сніданку збираю всі свої речі в наплічник і починаю спуск в село.
Мій намет і корівки на полі чекать на мене.
Вечеряю і лягаю спати.

День дев’ятий.
Цей день присвячений відновленню. Їм і нічого не роблю.
Діти в овочево фруктовому магазинчику в центрі села.
Ближче до вечора починається сильна злива, яка вщухає тільки під ранок.

День десятий.
Збираю свої речі і їду в Кіто. Дорогою до міста взнаю, що мій багаж знайшовся і його вже доставили в аєрлрорт. Ура! Дуже вчасно!
В Кіто заселяюсь в готель. Нарешті, душ!
Ввечері розбираюся зі спорядженням, моніторю прогноз на Котопаксі. Сонце, мінус десять на вершині, легкий вітер. Сподіваюся, що так і буде.
З легким хвилюванням лягаю спати.
День одинадцятий.
Прокидаюсь як завжди досить рано. Почуваюсь добре відновленим. Але трохи нервуюсь. Все ж таки сьогодні серйозний день. День, коли має розпочатися моя міні експедиція на Котопаксі.
О 10 ранку зустрічаюся зі своїм провідником. Знайомство, далі кава, після чого завантажуємо мої речі в величезний джип і вирушаємо на швидкості в Національний парк Котопаксі.
Котопаксі з вікна машини. Перша зустріч. Перше знайомство.

Рухаємося до гірського притулку, який знаходиться на висоті 4800м.

На стіні серед різних прапорів знаходжу найрідніший. Частинка рідного дому на іншому кінці світу. Приємно.
Вечеряємо, п’ємо трав’яний чай, спілкуємося з моїм провідником стосовно нюансів на маршруті.
О 19 вечора вмощуюсь спати. Перші хвилини важко дихається і трохи болить голова, але на диво це не заважає мені міцно заснути.

День дванадцятий.
Прокидаюсь о першій ночі. Почуваюсь добре. Швидко одягаюсь, кидаю в наплічник все саме необхідне: резервний ліхтар, кішки, теплі рукавиці, пухівка, резервні шкарпетки, трохи їжі, термос. Наче все. Спускаюсь на кухню, вітаюсь зі всіма, хто йде сьогодні на сходження. П’ю каву.
О першій тридцять виходимо на маршрут. На вулиці легкий мінус, добрячий вітер і суцільна пітьма. Йдемо повільно, не поспішаємо. Дорога не близька до вершини, тому треба берегти сили.
Поступово набираємо висоту. На мить повертаю голову назад і бачу, як далеко в долині горить світлом Кіто.
Нарешті, доходимо до льодовика. Маленький привал, п’ємо воду і перекус снеками. Фіксуємо кішки і зв’язуємося мотузкою.
Сам підйом на Котопаксі технічно не складний. По факту, ти просто йдеш вверх і все. Єдина реальна складність на класичному маршруті – це відносно невеликий відрізок, що знаходиться близько до вершини, де кут підйому стає 40-45 градусів. Але навіть там ти або дуже повільно йдеш, або просто потроху повзеш вверх.

З першими променями сонця ми опиняємося на вершині вулкану Котопаксі.

Це неймовірне відчуття вершини високої гори, відчуття, що все в тебе склалося і ти досяг своєї мети, що ти один з небагатьох, хто бачить, відчуває, чує цю холодну і ворожу красу навколо.
Кратер вулкана схований ранковою хмарою. Нічого. Не страшно.

Світанок. На вершині майже штиль. Сильний мороз.

Хмари, як океан, накрили землю. Вражаюча картина.

Не можу втриматися від декількох фото себе. Взагалі, я не дуже люблю бачити себе на фоні місць, де я буваю, але вершина Котопаксі є виключенням. Все таки я довго готувався і багато працював під час акліматизації. Так би мовити, заслужив на декілька фото себе на вершині.

Я з Джеймі, моїм провідником.

Починаємо спуск вниз.

Пірамідальна тінь від гори.

Ще одна прекрасна фотографія.

В променях ранкового сонця хоч видно, де ми йшли. На цій фото, якщо придивитися, можна побачити зв’язку з двух людей, що крокують далеко попереду. Це так, для оцінки масштабу

Все, льодовик позаду. Прощавай, Котопаксі. Це була важка і неймовірна ніч, а світанок на горі перевершив всі мої очікування.

Десь о десятій годині ми вже в притулку. Збираємо речі, снідаємо і швидко спускаємося до машини. В через годину їзди я вже в номері невеличкого готелю, що знаходиться недалеко від національного парку.
Душ, вечеря, сон.

День тринадцятий.
Сьогодні не роблю нічого. Тільки їм, п’ю і сплю.

Лама, яка не любить, коли її фотографують.

Мій номер і мій спальник. На цих висотах вночі досить холодно, тому в спальнику спати одне задоволення.

День чотирнадцятий.
Сьогодні їду до відомої туристичної принади – кадьдери Кілотоа. Від мого готельчика десь 80 км в одну сторону. І тут одна тільки дорога вартує того, щоб нею проїхатися. Куди не подивись — всюди величні й грандіозні Анди. Єдине, що постійно кидається у вічі — велика кількість сміття на узбіччях доріг та безліч собак, що чатують на недоїдки.
Дорога змією в’ється поміж гір, раз по раз проходячи через бідні села корінного народу кічва.
Красуня альпака як туристична принада.

А ось ї сама кальдера Кілотоа. Дуже грандіозна локація.
Власне, тут можна спуститися як і до самого озера, так і обійти кальдеру навколо, але я нехтую цими опціями і просто зависаю на одному місці десь на годину.

Ближче до обіду здіймається сильний вітер і я повертаюсь назад в машину. Вирушаємо назад.

День п’ятнадцятий.
Ранній сніданок. Швидкі збори. О 10 ранку зустрічаюся зі своїм провідником, після чого сідаю в його тачку і ми вирушаємо далі панмериканським щоссе в сторону вулкана Чимборасо.
Ось він, величний Чимборасо! Перше знайомство.

Підіймаємося на машині на висоту 4800 метрів над рівнем моря. Сяє сонце, дме легкий вітерець. Сповнені сил і наснаги, впевнено починаємо рухатись до високогірного стаціонарного кемпінгу, що розташований на висоті близько 5300 м.
В ось і сам кемпінг. Тут нас будуть годувати, тут будемо відпочивати перед тривалим підйомом на Чимборасо.
Потроху починає вечоріти.

Від гарної погоди не лишилося і сліду. Пройшла всього година, як ми тут, в вже валить на повну силу сніг і град.

Моє спальне місце виглядає ось так.

Закриваю очі. Намагаюсь заснути. Якщо чесно, то виходить погано. Періодично провалююсь скрізь сон, але швидко прокидаюсь. Сниться якась дурня. Трохи болить голова. Але в цілому все ок, особливо якщо врахувати висоту, на якій я знаходжусь.
День шістнадцятий.
Прокидаємося десь о пів на першу. Болить голова, тому не вагаючись випиваю таблетку ібупрофену. Почуваюсь відносно добре. Виглядую на вулицю. Повний штиль, нуль хмар на небі. Це вже добре.
О першій ранку виходимо на маршрут.
Ти йдеш на високу вершину в повній темноті, і тільки твій налобний ліхтар потоком фотонім розриває ніч перед твоїм носом. Під ногами шипить вулканічний пісок. А далі з’являється льодовик, який усіяний безкінечними тріщинами, які ти оминаєш або стороною, або через які ти змушений стрибати. Іноді товщина тріщини завелика для стрибка і ти переходиш її по сніговому мосту, сподіваюсь, що сніг втримає вагу твого тіла. І йдеш постійно вверх. Година за годиною. Година за годиною. Ніч не відступає, холод посилюється. Ти вже починаєш вірити в те, що цей підйом безкінечний, що немає йому ні кінця ні краю, як в самий неочікуваний момент ти виходиш на першу вершину. І в момент зникає вся втома. Нарешті! Вершина! Дивлюся по сторонам. Усюди льодовик, внизу океан хмар. Дуже холодно, починаються сильно мерзнути пальці рук. Я швидко одягаю свою супер теплу пухову куртку Турбат і великі рукавиці на руки.
Ми стоїмо на Pico Veintimilla, а до найвищої точки Pico Whymper ще цілий кілометр. Рухаємося далі.
Pico Whymper. Найвища точка вулканічного масиву Чимборасо.

Ранкова піраміда і Pico Veintimilla.

Пару фотографій зі мною. Буде пам’ять.

На вершині проводимо хвилин 20. Фото, чай, перекус. Нажаль, довго лишатися тут не можна, бо сонце невпинно починає прогрівати сніг, а це зовсім не добре.
Pico Whymper з сусідньої гори.

Спускатися набагато легше. Всюди краса, часто зупиняюсь, щоб насолодитися краєвидами.

Привал.

Я і тріщина.

Близько 9 ранку були вже в кемпінгу. На цей раз на Чимборасо піднялося всього десять людей і це якщо рахувати з гідами. Добра половина відсіялась на маршруті ще навіть до початку льодовикової частини.
Снідаємо, потім швидко збираємо речі, і спускаємося до машини.
Прощавай, Чимборасо. Ти назавжди в моєму серці.

День сімнадцятий
Я в зеленому місті Баньйос. Висота 1800 метрів над рівнем моря. Тут мякіший клімат, частіше йдуть дощі і не так вітряно.
Водоспад Cascada de la Virgen.

Сьогодні я відпочиваю, багато їм, лежу, сплю.

День вісімнадцятий.
Беру в аренду дешевий мтб байк і відправляюсь на пошуки численних водоспадів, що розташовані біля Банйоса. Валить сильний дощ. Просто стіна. Але в мене немає вибору. За байк заплачено, тому маю їхати.

Cascada El Pailón del Diablo

Cascada del Arcangel San Miguel.

Cascada de Chamana

Cascada del Silencio.

Cascada Ulba.

Agoyán.

Cascada Manto de la Novia.

Cascada San Jorge.

Cascada de San Pedro.

А це вид з дворику мого готелю. До водоспаду по прямій метрів 100.

В другій половині дня йду на місцевий маркет і гарно вечеряю супами, салатами і м’ясом.
Вночі сплю як маля.
День дев’ятнадцятий.
Зранку і до вечора байдикую. Лежу в ліжку, їм фрукти, ходжу по місту, їм супи, потім знову лежу, потім знову їм фрукти, ввечері сиджу надворі в своєму новому еквадорському пончо і дивлюся на водоспад.
День двадцятий.
Вирушаю в Кіто. Там у мене заброньований готель недалеко від аеропорту. Ближче до вечора заселяюсь в номер. Лягаю раніше спати, бо рано вранці треба бути вже в аеропорту.
День двадцять перший.
Сьогодні день вильоту назад в Європу через Боготу і Стамбул.
Еквадор. Анди. Високі вулкани, що вкриті льодом і снігами. Лами і альпаки, вітри і яскраве екваторіальне сонце. А також, люди. Прекрасні люди, яких я зустрів під час своєї експедиції в Еквадор.
Це без перебільшення одна з найвизначніших моїх соло-поїздок взагалі. Усі мої плани — і навіть трохи більше — були реалізовані повною мірою.
Я ще досі, якщо чесно, не до кінця вірю в те, що все склалося, бо до кінця жевріли сумніви в тому, що я зможу подолати ці дві великі вершини. Не знав, як буду реагувати на висоту, бо вже досить давно не був в відносно високих горах, сумнівався в погоді, бо серпень в андах Еквадору не найкращий місяць для сходження.
Я стояв на сивій вершині вулкана Котопаксі й жадібно ловив перші промені яскравого еквадорського сонця. Я досяг найвищої точки Чимборасо і був одним із небагатьох, кому вдалося зробити це того дня.
Насправді сходження на складну вершину — це значно більше, ніж просто «дійшов». Це історія про те, що місяці підготовки, продумана логістика, витрати, нерви, довгі акліматизаційні виходи — усе це було недарма.
Величні Анди – ви назавжди в моєму серці.
Прощавай, прекрасна республіка Еквадор.
До зустрічі, величні Анди. Маю надію, що колись у майбутньому ще матиму таку можливість побувати тут знову.
Попереду довга і складна дорога додому. До рідного дому, до найкращих в світі людей – до моєї коханої дружини, до моєї красуні доні, яку люблю всім серцем, до батьків моїх молодих, до рідного брата, до моєї племінниці. Дуже скучив.

Запис Еквадор – 2026 спершу з'явиться на cosmomarmots.com.

Затоплений міні кар’єр.

Неймовірне поле пшениці

Загублений серед очерету іржавий пішохідний місток, по якому вже давно ніхто не ходить.

Десь там внизу починається річка Ірпінь.

Вечір на півдні Житомирщини.

Ніч в лісі біля села Лубське. Тридцять хвилин на збори і до дому.

Вечір в гамаку після вина у батьків на території біля нашого заповідного лісу. Все було б взагалі прекрасно, якби не звуки балістики…

Запис Outdoor activity (ukr) – частина п’ята спершу з'явиться на cosmomarmots.com.

1. Острів Mahe (с. Аu Cap, пл. Turtle Bay, с. Anse Royale, пл. Anse Royale, пл. Anse Parnel, м. Вікторія, ст. Mare Aux Cochons, мангровий ліс, вод. Sauzier, пл. Anse L’Islet, с. La Misère, ст. Salazie, Venn’s Town, Mission Lodge, пл. Grand’Anse Mahé, вод. Grand’Anse mahe, ст. La reserve)
2. Острів Praslin (пл. Anse Volbert (Cote d’Or), с. Baie Sainte Anne, п. Fond Ferdinand Nature Reserve, ст. Glacis Noir, пл. Anse Lazio, ст. Salazie&Pasquière, пл. Anse Takamaka, с. Grand’Anse Praslin, пл. Grand’Anse, пл. Anse Bateau, пл. Anse Marie-Louise)
3. Острів La Digue (пл.Anse La Reunion, ст. Nid d’Aigle&Secret Garden, пл. Anse Gaulettes, пл. Anse Patates, пл. Anse Severe, п. Veuve Reserve, пл. Grande Anse, п. L’Union Estate Farm, пл. Anse Source d’Argent)

Сейшельські острови.

Ті самі острови, про які більшість думає, що тут суцільний лакшері резорт. З одного боку, я погоджуюсь з тим, що тут можна витратитися по максимуму, але з іншого боку, це можна зробити будь де. Звичайно, ціни на їжу, на житло, на квитки в національні парки тут в середньому вищі, ніж навіть на Маврикії, але це пов’язано з цілою низкою цілком закономірних причин:
А) розташування самих островів, які знаходяться далеко в Індійському океані somewhere in the middle of the nowhere, призводить до того, що товари,які імпортуються в цю країну, гарно виростають в ціні,
Б)грунт на цих островах в цілому малородючий у зв’язку з тим, що острова мають гранітну основу, а сам родючий грунт, що покриває камінь, дуже тонкий і легко вимивається потужними тропічними зливами
В) складний рельєф островів передбачає обмежену площу рівнин, а значить для дикої природи тут дуже сприятливі умови, чого не можна сказати про умови землеробства.
Але незважаючи на це, з фруктами тут трохи краще, ніж на Маврикії чи в Малайзії, але гірше, ніж в Тайланді, Камбоджі, В’єтнамі чи на Шрі Ланці. Кухня тут креольська, а значить всюди рис, риба, м’ясо, карі, різні прянощі, кокос, овочі. І що саме головне, поїсти тут можна досить смачно за відносно невеликі кошти в численних вуличних забігаловках.
Природа. Ці загублені в океані острова одні з найкращих тропічних локацій, які я бачив в своєму житті. Величезні валуни чорного граніту, що виринають з зеленого моря безкінечного тропічного лісу, iconic пляжі з білим піском і пальмами, що нахилені до води, ендемічні рослини і тварини, які зустрічаються тільки тут. А ще численні пішохідні стежки, що пронизують острова і де ти – одинокий хайкер, йдеш через густі Сейшельські ліси, лізеш по фактурному чорному камінню і вмиваєшся в прохолодній воді біля схованого в нетрях острова камерного водоспаду.
Туристичні стежки тут, загалом, не дуже довгі, максимум на день, деякі з них взагалі дуже легкі в проходженні навіть з малою дитиною. Цінність цих маршрутів не лише в красі навколо, а в їх, так би мовити, історичності – всі гірські шляхи на островах створювалися колоністами і рабами сотні років тому для різних господарських потреб: стежки до води, плантаційні дороги, маршрути між селами та бухтами.
На цих островах досить легко спіймати правильний вайб. Тут легко загубитись серед численних пляжів, і деякі з них реально настільки круті, що є справжньою пам’яткою природи, або десь в горах серед багатоярусного лісу, або на подвір’ї скромного будиночку, де живеш.
Ці острова є справжніми уламками прадавнього контингенту Гондвана, а отже – реліктами назавжди втраченої епохи.

Прилетіли ми на острів Має рано вранці. Після місяців справжньої зими і хронічного дефіциту сонця, перші секунди на острові змушують затамувавши подих. Спека, спів пташок, тотальна зелень, ціла палітра нових запахів.
с. Аu Cap. Тут ми поселилися в невеличкому будиночку, який орендували у сім’ї на цілих п’ять днів.
Гуляємо по селу. Знайомимося з людьми, шукаємо магазини і вуличну кухню.

Музей під відкритим небом зі старим деревяним будинком колоніальної епохи. Вхід вільний.

пл. Turtle Bay. Легка прогулянка без купання.

Школярі повертаються зі школи додому.

Вечір. Гарно вечеряємо рисом, п’ємо ром. Вночі всі міцно сплять.
День другий.
Вранці нам привозять арендовану тачку, на якій ми майже одразу вирушаємо по різким гірським серпантинам відкривати для себе острів.
с. Anse Royale. Зупиняємося тут на пару годин, купаємося в теплій воді Індійського океану, після чого купуємо кокоси в місцевому маркеті і сідаємо на обід.

Перший кокос Кіри. Дитина в захваті.

Пляж Anse Parnel. Тут ми лишаємося надовго. Неймовірної краси місце.

Ближче до вечора повертаємося назад і з останніми променями сонця відходимо до сну.
День третій.
Прокидаюсь близько п’ятої ранку. Снідаю, п’ю каву. О шостій виходжу на дорогу і сідаю на перший автобус до столиці Сейшел – міста Вікторія.

Там докуповую води, беру трохи їжі і сідаю на інший вже автобус, який довозить мене до невеличкого селища, з якого починається пішохідний маршрут під назвою Mare Aux Cochons.

Цей маршрут, мабуть, один з найкращих на острові. Довжина близько 10 км, перепади висот не значні, кожен кілометр має свої особливості, майже всюди справжній тропічний ліс.

Людей обмаль, точніше їх взагалі немає.
Невеличка галявина з прекрасним видом на острів.

Промені ранкового сонця пронизують ліс.

Стежка тоне в зеленій траві. В деяких місцях її взагалі не видно.

Десь на середині шляху маршрут виводить до невеличкого гірського озерця, де можна перепочити, трохи перекусити і поповнити водний баланс.

Невелике болотце, з якого ростуть дуже дивні дерева.

Перший погляд через тропічні хащі на іншу частину острова.

Непрохідна стіна зелені.

Бананова плантація. Значить, вже близько село.

Мангрові зарослі.

Вод. Sauzier. Тут я знімаю наскрізь мокрі речі і пірнаю в прохолодну гірську воду. Після чого сохну, їм, п’ю воду. Потім одягаю вже суху футболку і нові шорти.

Пляж Anse L’Islet. Фото краси на пам’ять.

На автобусі за хвилин 30 добираюся до гірського селища la Misere. Тут починається наступна моя стежка.

Стежка Sauzier. Вдвічі коротша за попередню і не така вражаюча, але все одно досить цікава. Проходить через закинуту чайну плантацію.
Вид на найвищу гору острова.

Фото з оглядового майданчика Mission Lodge. Бескрайній океан і тотальна зелень навкруги. Неймовірно.

День прямує до свого завершення. На автобусах повертаюся до своєї сім’ї. Обіймаємося, цілуємося, разом вечеряємо. Сплю дуже добре і досить довго.
День четвертий.
Після сніданку вирушаємо на пляж неймовірної краси Anse Royale.

Купаємося, обідаємо в фастфудній Leo’s food, після чого купаємося знову і під вечір повертаємося назад.
День п’ятий.
На цей раз вирушаємо через гори на протилежну частину острова.
Пляж Grand’Anse Mahe.

Поки сімейство купається в океанічних водах, на пару годин вирушаю до невеличкого водоспаду, що схований глибоко в джунглях.
Водоспад Grand’Anse mahe. Тихе і дуже затишне місце.

Пообіді їдемо назад. Зупиняємося на перевалі і з донею швидко проходимо стежку la reserve trail.
На чорному камінні як на пательні, тому надовго не затримуємося.

Декілька фото на пам’ять і назад на лісову стежку. Там тінь і вже не так спекотно.

Гарненький ананас прямо біля стежки.

Вдома вечеряємо і з настанням ночі відходимо до сну.
День шостий.
Збираємо речі, вантажимось в машину і вирушаємо на паром, що має відвезти нас на острів Praslin.
На паромі дрімаємо. По прибуттю беремо тачку і їдемо заселятися в готель.
Кіра і довгоочікувана лапша з овочами. У лапші немає шансів.

День сьомий.
Вид з нашого балкону.

Їдемо на машині в місцевий заповідник Fond Ferdinand Nature Reserve.
Кіра і величезних розмірів тропічний лопух.

Місцева черепашка обідає. Інша сховалась в калюжу і спить.

Сам парк розташований в лісі, де домінує місцева пальма Коко-де-мер, яка є справжнім ендеміком острова Праслін. З особливостей: найбільше насіння в світі, величезні листки, росте довго, живе не одне століття.

Відпочинок на лавці в тіні величезного тропічного лопуха.

Оглядовий майданчик. Видно порт, сусідні пагорби і острів La Digue.

Повертаємося назад. Стомлені, але радісні від того, що гарно сходили, що ніхто не згорів і не травмувався.

Стежка Glacis Noir. На цей раз я збігав на неї сам. Стежка коротка, якщо йти швидко, то можна за годину, максимум півтори вже повернутися назад.
Коріння дерев, як вени землі, пронизують кожен метр грунту.

Пожежна вишка в кінці стежки і вид навколо.

Надовго не затримуюсь, п’ю воду, їм банан і назад до сім’ї.
Ввечері йдемо на пляж, гуляємо, вдома вечеряємо.
День восьмий.
Їдемо на пляж Anse Lazio, де купаємось пару годин, нормально згораємо на сонці і вже запеченими повертаємося назад в номер.

Неприємно, але що вже зробиш.
Вечірній променад на пляжі Anse Volbert (Cote d’Or). Ритуальні танці навколо кокосів.

Сімейне фото на фоні заходу сонця на пам’ять. Всі дуже гарні і молоді.

Я з донечкою вдивляємося в океанічну далечінь.

День дев’ятий.
З самого ранку виходжу досліджувати центральну частину острова. Стежки ст. Salazie&Pasquière.

Трек загалом не складний, спочатку йдеш лісом, потім ліс закінчується і починаються кущі.

Йти одне задоволення, спеки немає, єдине, що трохи душно.

Болото, з якого ростуть дуже дивні дерева. Я вже їх бачив на острові Mahe.

Короткий перепочинок, банановий перекус, вода і рухаюсь далі.
Індійський океан. Десь там острів Mahe.

Болото з іншої сторони. Нажаль, фото і близько не передають атмосфери цього місця. На фотографії не чутно співу пташок, запахів в повітрі, не чутно далекий гавкіт собак і кукурікання місцевих півнів.

Спускаюсь назад до цивілізації.

День десятий.
Досліджуємо острів на машині. Пляж Anse Takamaka.

Якщо чесно, я ніколи не був реальним фанатом пляжів як таких, але саме на Сейшелах вони вразили мене своєю красою. Звичайно, що не всі і не всюди, але в більшості своїй пляжі Сейшел дійсно неймовірні.
Пляж Grand’Anse. Обідня сієста в тіні від пальм з видом на океан.

Пляж Anse Bateau і дорога, по якій ми їхали. Незабутні враження.

Пляж Anse Marie-Louise і фото на пам’ять.

День десятий.

Залишаємо острів Praslin і на паромі відправляємося до острова La Digue.
Наш будиночок на наступні п’ять днів.

Після заселення відправляємося на невеличку прогулянку по острову.
La Digue – це справжня Сейшельска провінція. Всюди бігають курі, коти, собаки і чутно мугикання корів. Якщо закрити очі, то може скластися враження, що ти десь в рідному українському селі.

Пляж Anse La Reunion і вечірнє купання в розігрітій океанічній воді.

День одинадцятий.
Стежки Nid d’Aigle&Secret Garden. Жодної людини на маршруті. Після нічної зливи йти дещо складніше, ніж зазвичай, бо каміння робляться слизькими і на підошву липне бруд, але якщо бути обережним, то місія цілком виконана.
Вид з найвищої точки на острові.

Острів Praslin.

Після короткого перепочинку рухаюсь далі. Стежка, по суті, проходить по ледве чи не єдиному хребту на острові.
Йти легко, особливо вранці, повітря після нічної зливи легке і навіть трохи прохолодне.

Через хвилин сорок треку починається спуск до океану. Тут стає трохи складніше, бо потрібно перелазити через каміння, але це продовжується взагалі недовго.
Пляжі Anse Gaulettes і Anse Patates. По фотографії на пам’ять.

По поверненню до сім’ї я побачив, що ситуація на Близькому Сході загострюється все більше. Повітряні простори ряда країн, включно з Катаром, вже закриті, рейси відміняються сотнями. Люди у зв’язку з закриттям основних азійських хабів лишаються заблокованими в різних кутках світу. Ситуація, м’яко кажучи, не дуже і ризик, що і наш рейс буде також скасовано, дуже високий. Опцій, як діяти, декілька:
а) чекати відміни рейсу, потім перебронюватися на пізніші дати, сподіваючись, що ситуація стабілізується, і авіакомпанія буде спроможна нас забрати звідси
б) купувати новий квиток на альтернативні маршрути, які жодним чином не чіпляють повітряний просто країн Близького Сходу і подавати запит на компенсацію вартості невикористаної частини квитка.
Вирішую поки нічого не робити. Треба видихнути і спробувати заспокоїтися.
День тринадцятий.
Ситуація з авіаперельотами стає тільки гіршою. Намагаюся зрозуміти, як діяти. Звичайно, можна спробувати лишитися на островах, але ситуація може затягнутися на довго, а це витрати на житло, на харчі, питання по роботі. І плюс взагалі повна невизначеність стосовно термінів повернення. Паралельно шукаю варіанти можливої купівлі авіаквитків через інші авіакомпанії. Варіантів, нажаль, небагато. Лишаються Turkish airlines, але вони повністю забиті на багато дат вперед, indigo через Індію з самостійною пересадкою, але треба індійська віза, якої у нас звісно, що немає, і Ethiopian airlines через Ефіопію, але ціни, звісно ж, просто космос.
В обід вийшли прогулятися по селу, перекусити і по дорозі додому зайшли в парк під назвою Veuve Reserve. Цікаве місце.

День чотирнадцятий.
Наш рейс скасовано. Є варіанти перенесення дати або повернення коштів. Обираю другий.
Купую за великі гроші квитки до Варшави через Африку. Дорого, навіть дуже дорого, але що поробиш. Самостійна подорож – це завжди ризик. Особливо зараз.
Беремо в аренду іржаві і тотально ушатані велосипеди, на яких відправляємося досліджувати острів. Доречі, на цьому острові майже всі їздять на велосипедах. Тут це основний вид транспорту. Є так звані баггі. Це елетротаксі. Є звичайні машини, але їх дуже мало і вони, як правило, використовуються для будівельних або трансферних потреб.

Пляж Grande Anse і кокос, що дуже гарно втамовує спрагу.

Індійський океан і тропічний дощ попереду.

Пару годин на пляжі і гайда на наші корита продовжувати досліджувати острів.

Ввечері вдвох з донею їдемо на пляж будувати будиночки для крабів.

День п’ятнадцятий.
Парк L’Union Estate Farm і величезні черепахи.

Руїни кладовища.

Пляж Anse Source d’Argent. Вважається найкрасивішим на Сайшельских островах. Нажаль, погода не дозволила нам оцінити це місце по справжньому. Але нічого. Взагалі не проблема.

Проходимо через плантацію ванілі.

Ввечері з донею знову поїхали на пляж будувати будиночки для крабіків.
Останній захід сонця на Сейшельських островах. Від усвідомлення того, що наша подорож добігає до свого кінця, мені трохи сумно. Так завжди.

Сейшелькі острови. Ви назавжди в моїй пам’яті. Я розумію, що навряд чи коли-небудь сюди знову повернусь. Але і сумувати особливо не варто, бо в світі ще стільки місць, які здатні вразити і запам’ятатися на все життя, що життя не вистачить, щоб всіх їх побачити.
Сейшелькі острови – це без перебільшення одні з найкращих тропіків, які я тільки бачив за своє життя. З одного боку, тут всюди пальми, кокоси, банани, навколо теплий Індійський океан, на пішохідних маршрутах справжнє різноманіття тропічної флори, а з іншого боку, що досить не характерно для тропічних країн, так це безпечність Сейшел на всіх рівнях. Тут безпечно їсти вуличну їжу, навіть безпечно пити воду з крану, тут майже ніколи не буває штормів, тут немає небезпечних для людини представників тропічної фауни. Єдина реальна небезпека на островах – це лишитися без грошей в гаманці.
Як на мене, якщо дозволяють ресурси, то Сейшельскі острови є ідеальним місцем для двух тижневого сімейного відпочинку.
Я дуже радий, що мені вдалося провести ці два тижні разом з моєю сім’єю. Це незабутній досвід і незабутні враження. А враховуючи, що кожен день в рідній країні несе реальні ризики для життя, то цінність і важливість такого відпочинку зростає в рази.
Я радий тому, що моя доня знову побувала на океані. Не знаю, чи зможе вона в дорослому віці колись знову сюди прилетіти(мені, звісно, хочеться вірити, що в неї буде така можливість), але те, що мені вдалося в ці непрості часи показати доні красу цих неймовірних островів, мене безмежно тішить. Чи дорого вийшло? Так, дорого. Але ще дорожче прожити життя, маючи можливість побачити Сейшельські острови і не зробити цього.
Синій, безмежний Індійський океан.

Колись я вперше тебе побачив і місті Тангаллє, Шрі Ланка. Ніщо так не втихомирює еґо, як усвідомлення безмежності і величі природи і мініатюрності самого себе. Цей океан існував задовго до того, як ми його назвали Індійським, задовго до появи перших людей.
Попереду складна дорога додому. Паром на острів Має, далі три перельоти, після чого два потяги, але це все немає значення.
Сейшелькі острови – ви назавжди в моєму серці.

Прощавайте, Сейшели!

Запис Сейшели – 2026 спершу з'явиться на cosmomarmots.com.

М. Доха

Невеличкий stopover в Катарі протягом тривалої пересадки. Окремо їхати в цю країну в якості туриста навряд чи можна вважати розумним рішенням, а от як варіант дозвілля, щоб не нудитись і не сумувати в аеропорту, саме те, що треба.

Країна ще сотню років тому неймовірно бідна, з жахливими умовами життя, а зараз екстремально заможна завдяки нафті і газу. Живе декілька мільйонів, серед яких лише 15 відсотків – це власне громадяни, всі ж інші – це трудові гастарбайтери, що в більшості своїй живуть бідно, працюють важко і ніяк не інтегруються в топ суспільство самої країни.

По цікавинкам – їх тут майже немає. З одного боку, місто горить світлом, шикарні дороги всюди, безліч хмарочосів, поруч море, але з іншої сторони, родзинкою міста, окрім декількох будівель, які спроектовані дійсно крутими архітекторами, є фейкові традиційні район, псевдо античні амфітеатри і міні копії Венеції. Країна прагне вразити світ архітектурирним розмахом , але робить це через копіювання не властивих для цієї території історичних періодів і через імітацію старини, в якій ніхто не живе і яка не більше, ніж бутафорія. Такий собі, так би мовити, історичний симулякр. Але варто відзначити, що робить це, в принципі, якісно, дуже дорого і з розмахом.
В тепер про те, що дійсно запам’яталося.

По-перше, гостинність країни вражає. В аеропорту тобі дають безкоштовно пакети з їжею, Qatar airways організовує за дуже символічні гроші автобусний тур по місту, в самому місті дуже безпечно і всюди смачно, а довжелезна Corniche є справді неймовірним місцем для прогулянок, але при умові, що ця прогулянка відбувається не влітку, коли шалене аравійське сонце випалює все живе і перетворює тебе в кавалок випаленої плоті, а хоча б по весні чи взагалі взимку. А по-друге, як я вже писав на самому початку, провести час в новій для себе країни завжди краще, ніж просто нудитись в аеропорту.

Катар, дякую за теплий прийом і маленькі нові враження.

Запис Катар -2026 спершу з'явиться на cosmomarmots.com.

Маршрут:

М. Сучава

М. Сібіу

Румунські Карпати – гірський масив Фєгераш (г. Tatarul, г. Suru, г. Budislavu, о. Lacul Avrig, г. Scara, г. Puha, г. Musceaua Scării, г. Șerbotă, г. Negoiu, о. Călțun, г. Lăițel, г. Paltinu, г. Iezerul Caprei, г. Paru de Fier, г. Arpașul Mare, г. Mircii, о. Podu Giurgiului, г. Viștea Mare, г. Moldoveanu, г. Gălășescu Mic, г. Slănina, г. Urlea, о. Lacul Urlea, г. Zarna, г. Pietrele Popii, г. Comisul, г. Lerescu, г. Vf. Făgetu Caprei, г. Țânțăreanu, г. Tămașul Mare), гірський масив Piatra Craiului ( г. Tămăşelului, г. La Om, г. Căldării Ocolite, г. Sbirii, г. Țimbalul Mic, г. Vârful dintre Țimbale, у. Prăpăstiile Zărneștilor)

С. Зарнесті

М. Брашов

Дорогі серцю гори! Мої рідні Карпати! Насправді,дуже дивне відчуття: ти наче вдома, в звичних тобі горах, і наче в гостях, де багато що інакше,ніж у нас. Тут і гори трохи вищі, тут і цивілізованих притулків в рази більше, тут і найбільша в Європі популяція бурого ведмедя.

Не знаю чому, але дуже довго відкладав свій візит в Румунію. Але врешті-решт, це трапилося, я сюди приїхав і на цілий тиждень занурився в гущавину найвищого і найбільшого гірського масиву Карпат,ще й бонусом збігав в сусідній національний парк, де не йшов, а повз і ліз по безкінечним брилам білосніжного каміння.

М. Сучава. Перше місто після кордону. На перший погляд, місто бідне, зачухане і трохи нещасне.

Залізничний вокзал. Чекаю свій потяг в Сібіу.

Місто Сібіу. Фегераш вже зовсім поруч.

Тут я беру готель на ніч для того, щоб трохи прийти до тями після тривалого добирання сюди.

Австро-Угорська архітектура вражає і дарує спокій.

Але я приїхав сюди не заради міст, церков і тротуарів. Гори кличуть мене до себе і я не в змозі більше пручатися внутрішньому голосу. Тому рано вранці беру таксі і лечу, як той лелека, до стартової точки мого більш ніж 100 кілометрового переходу по Румунських Карпатах.

В оточенні високих і густих смерек я снідаю, п’ю каву, курю папіросу і виходжу на маршрут. Попереду мене десятки кілометрів пригод, виснажливих пересувань хребтами і густими лісами, думки в голос і спів бурим ведмедям, що десь ходять в цих краях. Попереду мене милі серцю гори, що вплинули на мене, що зробили мене тим, ким я є. І байдуже, що зараз я не в Україні, а в сусідній Румунії. Карпати – це наша спільна історія, це спадок з доісторичних часів, це наше царство дикої природи і сурових високогірних пейзажів, це царство стрімких долин і виринаючих в синь небесну гостроносих гір.
Через три години активного руху виходжу нарешті на хребет. На початках все таке знайоме, рідне.

Перша вершина на моєму шляху – гора Tatarul.

Гори і стадо овець на відпочинку

Пастух і віслюки на прогулянці.

Гора Suru. Знаходиться трохи в стороні від основного маршруту. Рідко хто підіймається на цю вершину. А дарма! З вершини цієї гори відкриваються дійсно неймовірної краси пейзажі.

Озеро Lacul Avrig. Тут я відпочиваю хвилин 10. П’ю воду і вдивляюся в навколишню красу.

Після відпочинку рухаюсь далі. Починає накрапати легкий дощ. Розумію, що далі буде тільки гірше з погодою. По прогнозу в найближчі три дні високий ризик грозових дощів і сильних вітрів.
Гора scara. Вершина повністю в хмарах. Хвилина і біжу вниз. Буквально за декілька хвилин здіймається сильний вітер, град, гром, дощ. Я на ходу надягаю пончо, декілька разів ледве не травмуюсь на слизькому камінні, але все обходиться і досить швидко опиняюся в гірському притулку.

Притулок Scara збудований зовсім нещодавно на місці попереднього, що був зруйнований сильною карпатською негодою. І як на мене, він є справжнім витвором мистецтва! Більше того, в стіни цього космічного корабля вмонтовані сонячні панелі, які дозволяють підзарядити свою гаджети крокуючим по Фегерашу.

Фото гір незадовго до заходу сонця.

Гора Scara.

Ночую в притулку під звуки безкінечного дощу, вітру і грози.
На ранок ситуація не краща.
Снідаю, чекаю погодного вікна.

І вже коли я повністю зневірився в тому, що зможу вийти на маршрут цього дня, припиняється дощ, стихає вітер і з під хмар виринає сонце. Швидко збираю речі і вибігаю на маршрут.
Гора Musceaua Scări

Гора Șerbotă. Власне, з цієї гори і до сусідньої гори Negou йде досить складний гірський маршрут, по якому ти радше повзеш, ніж йдеш. Інколи, особливо в небезпечних ділянках, висять перила, які, в принципі, допомагають рухатися далі відносно безпечно.

Саме тут Карпати вже стають іншими. Ця ділянка Фегерашу більш скеляста, має більш складний рельєф, який віддалено нагадує Альпи.

Вершина гори Negou. Вітаюсь з горою, надихуюсь повітрям після складного підйому.

Спускаюсь до озера Călțun.

Ставлю намет, готую вечерю. П’ю коньяк, їм іспанську ковбасу і борщ. З першим проявом ночі лягаю в намет спати. Вночі знову дощ і гроза.

Ранок наступного дня хмарний, але вже без дощу і грому. Після сніданку виходжу на стежку.
Гора Lăițel.

Гора Negou повністю в хмарах.

Далеко внизу Трансфегерашське шосе. Більшість людей, що приїздять сюди, не відходять далеко від своїх машин. Лиш невелика частина підіймається на найближчі гори. І взагалі малий відсоток йде на Negou, наприклад.

Гора Iezerul Caprei.

Потроху наближаюся до найвищої гори Фегерашу і всіх румунських Карпат.

Гора Arpașul Mare.

Ближче до вечора спускаюсь до озера Podu Giurgiului. Ставлю намет і готую собі їсти. Починається шалена злива і град. Гримить.
Гарно сплю всю ніч.

Наступного дня прокидаюся рано, з першими променями ранкового сонця. Близько сьомої ранку виходжу на маршрут. Йду траверсами гір. Навколо мене величні піки гір, глибокі гірські долини, де колись, в сиву давнину, були білосніжні льодовики. І тільки якщо придивитися, то можна побачити тонку ниточку, по якій чи то йдуть, чи то повзуть маленькі комахи -люди.

Гора Viștea Mare.

Гора Moldoveanu.

Вид на Viștea Mare з гори Moldoveanu.

Рухаюсь далі по основному хребту.

Одинокий притулок серед гір, який,мабуть, спас не одне життя подорожуючих в цих місцях.

Гора Urlea. З вершини видно озеро Lacul Urlea. Там я планую поставити намет на ніч.

Біля озера дуже затишно. Повний штиль.
Вночі, якби не лисиця, чи щось подібне до неї, то спав би мабуть взагалі ідеально. Справа в тім, що ця тварина вирішила вкрасти мій мішок з їжею, який я, по звичці, лишив в тамбурі. І якби не характерний звук, що розбудив мене серед ночі, то лишився я б без їжі взагалі. Короче, прокидаюсь, дивлюсь, що немає мішка. Швидко вистрибую з намету і перше, що бачу, це палаючі очі крадія. Верещу як ненормальний, чи то від радості, чи від страху, але тварюка швидко зникає з поля зору, лишаючи після себе мій жовтий мішок. Ура! Мені вдалося відбити свою їжу. Швидку забираю мішок, закидую його вже в сам намет, після чого залажу сам і через декілька хвилин засинаю міцним сном праведника.

Вранці як завше сніданок, кава, цигарка, збори речей. Підіймаюсь на хребет і вирушаю далі.

Вершина гори Zarna

В цій ділянці хребет стає більш пологим. Спочатку ловлю грубими мазками Чорногірський масив, потім взагалі бачу полонину Боржаву.

Хмари і дощі відійшли в минуле. Тепер тільки тотальна спека і повна відсутність вітру.
Йду, як по пательні. Неймовірно душно, жарко і важко. Але йду.
Ввечері доходжу до гори Comisul. Це остання лиса гора. Далі тільки ліс. У її підніжжя ставлю намет. Вечеряю. Почуваюсь гарно стомленим і виснаженим. Споглядаю, як над Piatra Craiului сходить гарячий і налитий жаром полум’яним місяць.
Всю ніч сплю глибоким сном. На ранок почуваюсь краще.

Йду далі. Заходжу в ліс. Інколи співаю і тримаю біля руки ведмежий спрей. Кажуть, в Румунських Карпатах найбільша в Європі популяція бурого ведмедя. І всі місцеві, яких я зустрічав на своєму шляху, дійсно бояться зустрічі з ведмедем. Але ніхто з опитаних мною ніколи його не бачив. І це спочатку навело мене на думку, що можливо небезпека є трохи перебільшеною, але потім я зрозумів, що вони, мабуть, так і не побачили за всі свої подорожі по Карпатах жодного ведмедя,бо вели себе серед лісу правильно, тобто поводились галасливо, використовували всякі там дзвіночки, і все для того, щоб дати можливість ведмедю відійти подалі від группи крокуючих. І так, вони завжди ходили групами. На відміну від мене.

Весь день йду через ліс. То спускаюсь, то підіймаюсь. Під вечір вже стою перед майже вертикальною стіною гірського масиву Piatra Craiului. Тут є один дуже стрімкий маршрут на сам хребет, але цілком безпечний для того, хто підіймається.

Повзу вгору повільно і важко. І справа в тім, що на цей підйом я вийшов після 25 кілометрового переходу через ліси, спуски і підйоми, після яких я був вже не першої свіжості. Наплічник з відносно легкого вранці перетворився ввечері на неможливо важкий вантаж, що вгризається в плечі. П’ю воду, як ненормальний.
З останніми променями засинаючого сонця видираюсь, виповзаю на сам хребет. Максимально виснажений і розбитий.
Намагаюсь прийти до тями, нудить, але незважаючи на стан, з’їдаю порцію борщу. Пару ковтків коньяку трохи допомагають повернутися в реальність.
Ставлю намет біля притулка. Ніч без сновидінь і без прокидання.

На ранок почуваю себе трохи краще, але вже далеко не так, як пару днів тому.
Сніданок, кава, цигарка.
Виповзаю на найвищу гору хребта. Гора La Om.

Гарно навколо. Навколишні гори нагадують Крим. Колись, мабуть, в іншому житті я часто там бував…
Повільно йду по хребту. Безжально палить сонце. Розумію, що вже гарно не в ресурсі. Але рухатись треба. Інакшого варіанту просто немає.

По обіді починаю йти на спуск. Спуск складний,повільний. Важкий, але не безкінечний.
Виходжу до гірського притулка. Обідаю супом і сосисками з картоплею. П’ю глибокими ковтками холодне пиво. Неймовірно!

Потім через ущелину до цивілізації. І в Брашов.

Я пройшов запланований маршрут за тиждень. В принципі, це досить швидко, враховуючи той факт, що середня швидкість проходження основного хребта Фегераш забирає у людей 7+ днів, і це без П’ятра-Крайулуй. Наскільки мені відомо, люди або йдуть на Фегераш, або на П’ятра-Крайулуй. І це логічно, бо незважаючи на те, що вони поруч, насправді, вони дуже різні між собою: Фегераш довгий хребет , з постійними підйомами і спусками, Краюлуй в рази коротший, але більш технічний, з вузьким основним гребнем. І якщо Фегераш по дорозі не добив крокуючого, то П’ятра-Крайулуй це зробить гарантовано, враховуючи складність цього гірського масиву. Тому якби зараз я виходив би на маршрут, то краще було б це зробити навпаки, зі сходу на захід. Спочатку П’ятра-Крайулуй, в потім вже Фегераш.

Цей похід про неймовірні краєвиди, про характерну атмосферу високогір’я Карпатських гір, про життя в наметі і яскраві нічні зорі. Але це також і про постійні спуски і підйоми, високий темп пересування, дефіцит води в районі П’ятра-Крайулуй, дощі, блискавки, безжальне сонце, забиті м’язи під кінець. Але коли навколо тебе найкращі в світі гори, тоді все це відходить кудись далеко.
Соло походи вчать правильно оцінювати свої можливості, адекватно планувати маршрут, допомагають боротися з тривожністю і гарно прочищають голову. В поході ти не задаєш собі глибокі питання, не займаєшся рефлексією, в соло поході основні задачі, які потребують свого вирішення, досить прості і тривіальні: набрати воду, встигнути до негоди поставити в нормальному і відносно безпечному місці намет, не дозволити пухирям на стопах перетворитися на криваві та інфіковані рани. В соло поході, насправді, все дуже просто. Ти і тільки ти відповідальний за те, щоб звести до мінімуму можливість травми моральної і тілесної.
Дякую вам, дорогі серцю гори, що були зі мною цілий тиждень. Що відпустили живим і майже неушкодженим.
Сьогодні в мене автобус через Кишинів до Києва. А там мої рідні, любі, найкращі в світі люди. Моя сім’я.

P.s. 2026 рік. Рання весна. На фото засніжені Фегераш і П’ятра-Крайулуй. Летимо сім’єю з Сейшельських островів.

Запис Румунія – 2025 спершу з'явиться на cosmomarmots.com.

Маршрут:

острів Ile aux Cerfs
острів Île aux Fouquets
острів Île aux Aigrette
острів Маврикій (в. Grand River South East, м. Blue Bay, м. Mahebourg, с. Souillac, скелі Gris-Gris, зоологічний парк La Vanille, кратерне озері Grand Bassin, в. Alexandra falls, кратерне озеро Bassin Blanc, парк La Vallee des Couleurs Nature Park ((земля 23 кольорів, водоспад Vacoas, водоспад Chamouze)), в. Tamarind, м. Flic en Flac, с. Chamarel, гірський хребет Рив’єр-Нуар ((г. Black River Peak 828m.)), в. Chamarel, парк 7 Coloured Earth – Chamarel, м. Port Louis, с. Pereybere, с.Pointe aux Canonniers, с. Poudre d’Or)
Острів Родрігес

Маврикій з другої спроби. Спочатку був березень 22 року, але у зв’язку з повномасштабним вторгненням росії, я був змушений відкласти подорож до кращих часів. І ось, нарешті, трапилася нагода і ми опинилися на далекому Маврикії.

З одного боку, це справжній тропічний острів, який з усіх боків омивається водами Індійського океану, місце, де йдуть проливні тропічні зливи і де сонце до опіків на шкірі активне вкрай, з іншої сторони, це країна, де ціни майже на все і майже всюди досить високі. Так, тут недорого можна орендувати тачку, або поїсти рис десь на пляжі чи в торгівельному центрі на якомусь фуд корті, але якщо брати всі витрати загалом, то виходить чимало. Тут однозначно дорожче, ніж всюди в Південно-східній Азії, ніж на Шрі Ланці, чи в Малайзії, наприклад. І тут постає основне питання: що на Маврикії такого особливого, щоб їхати саме сюди, а не в якусь іншу тропічну країну. І виходячи з побаченого і відчутого, можу сказати, що нічого. Якщо говорити про пляжі, то вони тут не кращі, ніж на півдні Шрі Ланки, чи на островах Тайланда. Єдине, що тут реально добре в контексті пляжного відпочинку з дітьми, так це те, що коралові рифи є природним бар’єром між океаном і пляжем. Якщо говорити про їжу, то кухня Тайланда буде більш багатшою і дешевшою. Якщо говорити про тропіки, тропічні ліси, тваринний світ, водоспади, гори, каньйони, тоді це точно не Маврикій. Звісно, тут є свої водоспади і свої гори, є свої ліси і свої тварини, але всього цього тут небагато. Гори невисокі, водоспади, в цілому, також, ліси є, але враховуючи той факт, що велика кількість території використовується для сільськогосподарських потреб, а також беручи до уваги, що основний острів має досить скромні розміри, виходить, що і тут особливо не розгулятися.

Але незважаючи на все це, я радий, що побував тут. І можливо, це не зовсім вірна ідея порівнювати країни, в яких бував до цього. Тут невисокі гори, але вони реально красиві, тут мало лісів, але ті, що є, гідні того, щоб їх побачити, пляжів багато і майже всі вони комфортні для купання, їжа достойна і смачна, а враховуючи той факт, що в цій країні немає корінного населення, і всі сьогоднішні громадяни Маврикію є нащадками завезених з Африки, Індії, Китаю людей, тоді на виході ми маємо досить різну кухню. Але найголовніше у всій цій історії те, що після тривалої перерви, ми нарешті опинилися в тропічній країні. І це круто!
Перший день на Маврикії. Вигляд з вікна нашої вілли, де у нас був заброньований номер на три доби.

Незважаючи на тривале добирання до острова, наша Кіра гарно тримається.

м. Blue Bay. Тут ми випили кокос і помили свої стомлені тіла в водах Індійського океану і купили ананас та банани.

Громадська вбиральня під відкритим небом.

На наступний день ми мали всі втрьох плавати по маленьким островам, але Кіра на ранок відчувала себе зле, тому на круїз відправився я один, а Оленка лишилася в номері з донею.
о. Ile aux Cerfs. Знаходиться дуже близько від острова Маврикій. Тут є хороші пляжі, також є кафе, де ціни просто захмарні, ну і в принципі, все.

в. Grand River South East. Невисокий, але повноводний водоспад, води якого майже одразу змішуються з водами Індійського океану.

о. Île aux Fouquets. Цікавий острів, на якому розташовані руїни колись діючого маяка. А ще тут можна побачити,як хвилі океану розбивається об скелі острова. Дуже драматична картина.

Ферма по вирощуванню риби.

о. Île aux Aigrettes. Невеличкий, повністю покритий лісом, острів.

Велика океанічна черепаха.

О 17 годині я був вже вдома.
Крокуємо по місту Mahebourg. Всі в пошуках місця, де можна гарно повечеряти, бо всі дуже голодні.

Фото на пам’ять. Знайшли! Вечеряємо.

Ранок наступного дня. Сідаємо в арендовану тачку і вирушаємо на пошуки пригод.
с. Souillac і скелі Gris-Gris.

В цій місцевості немає коралових рифів, тому особливо тут ніхто не купається. Але місце однозначно цікаве. Стояти на скелястому березі далекого тропічного острова і споглядати за тим, як хвилі океану з шумом налітають на чорні скелі дуже гарна ідея, насправді.

Зоологічний парк La Vanille. Тут повно лемурів, нильских крокодилів, але найбільше це місце цікаве саме величезними сейшельськими черепахами, яких тут дуже багато. Саме серед цих милих і дивних створіннь ми гуляли мабуть з годину.

По дорозі додому зупиняємося на хвильку серед пальм і плантацій цукрової тростини.

Новий день, нові пригоди. Збираємо речі, вантажимо їх в машину, після чого сідаємо самі і вирушаємо досліджувати острів.
Кратерне озері Grand Bassin. Головна святиня місцевих індусів.

Підіймаємося на пагорб, з якого відкривається шикарна панорама на саме озеро і храми навколо нього.

Шива і доня.

Бог слон і доня.

Водоспади Alexandra falls. Невеличкі дві дзюрки. Ледве знайшли.

Кратерне озеро Bassin Blanc.

Парк La Vallee des Couleurs Nature Park. Це місце нам реально сподобалось. Тут є неймовірний дитячий майданчик, де Кіра залипла, мабуть, на години три. Окрім майданчика, тут можна відвідати два непоганих водоспади і різнокольорову застиглу лаву.
Водоспади Vacoas і Chamouze.

Земля 23 кольорів. Застигла різнокольорова лава.

Їдемо далі. Остання локація на сьогодні – водоспад Tamarind. Часу на прогулянку немає, тому тішимося красою здалеку.

м. Flic en Flac. Тут ми живемо днів п’ять. Чи, навіть, більше. Я вже не пам’ятаю. Купаємося в океані, їмо місцеву їжу, просто гуляємо.

Ресторан з панорамою на океан.

А це місце, яке ми всім серцем покохали. Цей невеличкий ресторанчик тримає жіночка, яка готує неймовірно смачні смаколики і блюда індійської кухні.

В один із днів вирушаю в соло подорож на найвищу гору острова Маврикій.
Стежка йде через справжній тропічний ліс.

Година підйому і я на вершині гори Black River Peak 828m. Відпочиваю, п’ю воду, роблю фото.

Далі спуск до дороги. Гора Black River Peak 828m з селища Chamarel.

Водоспад Chamarel. Найкрасивіший з усіх мною бачених на острові Маврикій. Дуже схожий на один з водоспадів на Шрі Ланці.

Парк 7 Coloured Earth – Chamarel. Тут розташовані різнокольорові дюни. Місце цікаве, але велика кількість людей не дозволяє зануритися в це місце по справжньому.

Далі йду через гори на спуск, ловлю тропічну зливу і промокаю до нитки. Але нічого. Сідаю в автобус і через годину півтори прибуваю до пункта призначення.
М. Port Louis. Столиця республіки Маврикії. Трохи гуляємо по набережній.

Після чого занурюємося в світ океанаріуму. Цікавий досвід. Безліч океанічних жителів повільно плавають над тобою у величезному акваріумі, поки ти тихо крокуєш вперед під звуки тихого мелодійного ембієнту.
С. Pereybere. Тут у нас три дні і ночі в бімж готелі. Купаємося, їмо рис і noodles, ходимо, залипаємо, страждаємо вночі в душній кімнаті.

В один із днів вирушаю на острів Родрігес. Сам острів невеликий, живе тут зовсім небагато людей. Бігають свині, корови, собаки, кури. Справжнє село. Машин в рази менше, тихо, спокійно.

Гора Лимон. Найвища точка острова.

Гуляю по Родрігесу. Дивлюся на людей і свиней.

Ближче до вечора повертаюся в аєропорт і з затримкою вилітаю на острів Маврикій.
Село Poudre d’Or. Колись тут відбулася значна кораблетроща. На фото місцева лагуна.

с.Pointe aux Canonniers. Останні дві ночі ми провели тут. Їздили на сусідній пляж Mon Choisy. Цілковитий релакс, пляж, вода, рис і noodles.

Дописую свій звіт ще на Маврикії. Намагаюся завжди так робити, щоб не втратити і не забути свої враження від подорожі.
Я дуже радий, що я, Оленка і Кіра знову, як в старі добрі часи, змогли вирватися не просто кудись, а на далекий і такий незвичний для нас Маврикії. Я радий,що доня вже настільки доросла, що зможе запам’ятати багато з побаченого і почутого.
В наш непростий час, коли кожен наступний день може з легкістю стати останнім в твоєму житті, знайти можливості для того, щоб провести декілька тижнів разом з сім’єю десь далеко в тропічній країні, є по справжньому незабутнім досвідом.
Прощавай, дорогий Маврикій. Я буду тебе згадувати. Ти назавжди в моєму серці.

Запис Маврикій – 2025 спершу з'явиться на cosmomarmots.com.

Маршрут: Заросляк – Чорногірський хребет (г. Говерла, г. Брескул, г. Данциж, г. Туркул, г. Ребра, г. Бребенескул, г. Мунчел, г. Дземброня – г. Піп Іван Чорногірський – г. Смотрич), с. Дземброня.

Мрія стала реальністю. Нам вдалося пройти зимовий Чорногірський хребет (без г. Петрос) за чотири дні. Нам дуже повезло з погодою (якщо не рахувати того, що мороз інколи доходив до мінус 15 градусів), повезло з тим, що снігу було не так вже і багато на хребті, повезло з тим, що майже не бачили людей на маршруті. Одним словом, трапилося взагалі не так,як гадалося, бо до останнього моменту планували йти на нижчі гори, але прогноз погоди все переграв. І в результаті, Чорногора пройдена, ми вже в Дземброні, їмо гуцульську їжу і купаємось в чані.

Стартуємо. Погода сонячна, вітру взагалі немає.

Ось вона, красуня! Гора Говерла. 

Вершина. Весь Чорногірський хребет як на долоні.

На вершині на довго не затримуємося. Йдемо на хребет.

Спустившись з Говерли, опиняємося у підніжжя гори Брескул. Легкий перекус і йдемо далі

Вершина гори Брескул і неймовірна Говерла на задньому плані.

На хребті, між горою Брескул і горою Пожижевська влаштовуємо бівак.

Вечеряємо, лягаємо спати.

Ранок наступного дня. Сильний мороз, але на щастя майже без вітру. Снідаємо, пакуємо речі і вирушаємо далі.

Вершина гори Пожижевська. Повний штиль. Попереду гори Данціж і Туркул.

За декілька годин доходимо до гори Туркул, після чого починаємо спуск в сторону озера Несамовите.

З вершини досить складний і небезпечний спуск. Повільно, інколи без рюкзаків, долаємо перешкоди і врешті-решт виходимо до перемички.

 На перемичці перекур і далі по ножу, не спускаючись до озера, йдемо в сторону гори Ребра.

Тато і гора Туркул позаду.

Туристична группа на шляху.

Підіймаємося на гору Ребра.

Десь там далеко гора Піп Іван Чорногірський.

Стаємо на бівак. Перш ніж поставити намети, закопуємося в сніг.

Вечеря на хребті.

Ранок третього дня. Мороз страшенний. Снідаємо.

Йдемо далі.

Гора Бребенескул. Говерла все далі і далі від нас.

Далі по маршруту гора Менчул.

Тато на фоні гори Гутин Томнатик.

Після обіднього перекусу підіймаємося на гору Дземброня.

Гора Дземброня

Йдемо далі по хребту. Попереду жандарм.Обходимо гору траверсом, благо сніг міцний, тому в принципі, ми нічим не ризикуємо.

Ставимо намети недалеко від гори Піп Іван Чорногірський.

Найхолодніша ніч. Найхолодніший ранок. Льодяний вітер.

Лишаємо всі речі і швидко забігаємо на гору Піп Іван Чорногірський.

Останні метри перед вершиною.

Колись давно тут була обсерваторія, потім руїни обсерваторії, тепер всюди стоять вікна, працює генератор. А всередині чергують рятувальники.

Спускаємось з гори. Вітер трохи стишився. Збираємо речі і на спуск з хребта.

Вершина гори Смотрич. Прощальний погляд на Чорногору. Подумки дякую горам за те, що відпускають нас живими і цілими назад.

Далі спуск з гори. Різкий і досить небезпечний. Жалкую, що не взяв льодоруб. З ним би було в рази безпечніше і легше долати цей спуск.

Доходимо до лісу і ставимо намети на невеликій галявині. Вечеряємо і вкладаємося спати.

Останній день в Карпатах. Сніданок, речі, потім швидкий спуск в мальовниче село Дземброня.

А далі обід, чан, відпочинок.

Це був без перебільшення найкращий і найдраматичніший мій похід в Карпати. Зима, карпатське високогір’я, яскраве сонце, сильний, я б сказав, по справжньому тріскучий мороз, масштабні поля снігу, скелі і засніжені льодовикові озера. Саме так ми провели ці насичені чотири дні і чотири ночі.

Я дякую вам, любі серцю гори, за те, що ви є в моєму житті, за те, що вкотре відпускаєте живим і неушкодженим.

До зустрічі, мої дорогі Карпати.

2025 рік. Осінь.

Сходили з татом в коротенький похід на гори Стримба і Стреминіс. Сходили легко і швидко, першу ніч провели на самому хребті, другу вже біля річки під постійним нічним дощем.

Село Колочава далеко внизу.

Починається стрімкий підйом. За пагорбом височіє власне сама Стримба.

Через пару годин ходи ми виходимо на сам хребет. Знаходимо хороше місце під намети. Вершина гори Стримба. Видно хребет Пішконю. 

Спускаємось до наметів, де розпалюємо багаття і сідаємо вечеряти.

Ніч видалась досить вітряною, але це не завадило нам гарно відпочити. Вранці спокійно снідаємо, після чого збираємо речі і рухаємося далі.

Вершина гори Стреминіс. Сюди ніхто, або майже ніхто не ходить, бо стежки як такої тут немає. А все тому, що вся вершина гори вкрита сумнозвісною альпійською сосною, через яку йти неймовірно складно.

Спускаємось з хребта.

Невеличке озерце.

Далі входимо в ліс і через деякий час по стрімкому потічку спускаємось до річки, яку переходимо вбрід.

Місце нашої другої ночівлі.

Гарно посиділи біля багаття, смачно повечеряли, після чого гарно поспали під постійний шум карпатської річки.

Вранці рушили назад в Колочава через напівдикий перевал Присліп.

Ночівлі на хребті – це взагалі окрема історія! Неймовірно драматично, гарно, інколи по домашньому затишно, а інколи по справжньому небезпечно.

Дякую вам, дорогі серцю гори, за те що ви є. До зустрічі взимку!

2026 рік. Знову зима і знову рідні Карпати.

Нажаль, не склалося з погодою, але з іншого боку немає поганої погоди при умові правильно підібраного спорядження і вірно спланованого маршруту.

Враховуючи погодний фактор, вирішили йти по карпатському середньогір’ю, по Покутсько-буковинським Карпатам.

Нитка маршруту: буковинський перевал – хребет Ігрець – гора Біла Кобила – гора Габорянська – гора Ротило – село Волова.

Хребет Ігрець.

Перша ніч на хребті.

По обіді спускаємося з хребта, тонемо в снігу, після полонин виходимо до підніжжя гори Біла Кобила.

Вершина гори Біла Кобила.

Ставимо намети недалеко від вершини.

Третій день. Рухаємося через кучугури снігу до гори Габорянська.

Майже вершина гори Габорянська. Царство снігу і хмар. Тотальна білизна.

Вершина! Повна тиша. Страшний мороз.

Спускаємося з гори і я ставлю намет біля колиби. Тато спить в хаті. На дворі мінус 15.

Четвертий день походу. Снігу по пояс. Але на цей раз мене спасають мої нові не зовсім нові снігоступи tsl 325.

Повільно, але впевнено крокуємо до гори Ротило . Я йду першим, так би мовити троплю стежку, за мною тато.

Полонина Ротундул.

Ставимо намети і одразу підіймаємось на гору Ротило.

Вершина гори Ротило і товстий я.

Остання,четверта ніч в Карпатах була по справжньому холодною. Щось подібне було на Чорногорі минулої зими. Але норм. Всі виспалися і вранці,як то часто буває, вийшло сонечко, але ми вже мали рухатися до людей.

Гора Ротило в променях ранкового сонця.

Гора Габорянська.

В селі Волова як завжди був чан і ополонка. Далі Ворохта, потім Франківськ і дорога додому.

Любі серцю гори, ви назавжди в моєму серці. До зустрічі!

Літо. 2026 рік. Три ночі і чотири дні походу в дрімучі Горгани.

Старт в селі Стара Гута. Тато впевнено крокує після штурму галасливого гірського потічка.

На горі Середня. Накрапає легкий дощ і суцільна хмара навкруги.

Класичні Горганські греготи. Їх тут незліченна кількість.

Місце нашої першої стоянки. Сонце і дощ.

Панорама Горган незадовго до заходу сонця.

Другий день походу. Вершина гори Висока.

Гора Ігровець.

Хребет Ігровище. Масштаби вражають.

Друга ніч на сусідньому хребті Сивуля.

Ранок третього дня. Крокуємо до Сивуль.

На вершині гори Велика Сивуля.

Вершина гори Мала Сивуля.

Після спуску з хребта зустрічаємо на своєму шляху коней з дитинчатами. Дуже пасторальна картина.

За декілька годин виходимо на хребет Горган.

Сивулі вже з протилежного боку.

Безкрайнє поле альпійської сосни і одинока стежка, що пронизує весь хребет. Якби не титанічна праця туристів волонтерів, які декілька років тому прочистили цю стежку, я навіть і не знаю, як би ми йшли по ній. Якось, мабуть, би йшли, але зі значно більшим коефіцієнтом страждання.

Я був під суцільним враженням від цього хребта. Це щось неймовірне! Спочатку сосна, потім неймовірної краси галявини, через кілометр справжні вікові смереки, потім знову сосна, через ще кілометр природній оглядовий майданчик на Ігровище і Сивулі.

Місце нашої третьої ночівлі. Ну, просто без слів!

Краса навколо нас.

Четвертий день. З сумом вирушаємо далі.

Хребет як на долоні. Фото з верхнього поверху закинутої військової вежі.

І швидкий спуск до річки, далі миття тіл в холодній гірській воді, після чого спринт до Осмолоди, таксі, Франківськ і потяг додому.

На Ігровці і на Сивулях я вже не вперше, тому сподобалося, задоволений, місця гарні, але від хребта Горган я під справжнім враженням. Це дійсно унікальне місце. Дерева, кущі створюють відчуття затишку, хоча ти постійно знаходишся на вершині хребта, а відсутність води на маршруті і одна єдина стежка тримають в легкому тонусі.

Не знаю, але я не певен, що є щось подібне в наших Карпатах до хребта Горган. Це дійсно унікальне місце, яке стоїть ніби осторонь від всіх інших гір і хребтів.

Мої рідні Карпати, мої любі серцю гори. Люблю вас всім серцем. До зустрічі в недалекому майбутньому!

Запис Карпати – частина восьма спершу з'явиться на cosmomarmots.com.

Стартуємо з татом з селища Мигія. Попереду нас чекають три дні і дві ночі пригод по каньйону річки Південний Буг.

Перші кілометри вражають. Шум порогів, спів пташок, повна відсутність людей, валуни каміння і скелі до неба створюють реально драматичну атмосферу.

Місця ці є однозначно справжньою перлиною України.

Ближче до вечора спускаємось в каньйон річки Корабельна, де біля величезної скелі ставимо намети. Гарно сидимо біля багаття.

Другий день походу. Снідаємо, збираємо речі. Повертаємося на річку Південний Буг.

Рельєф стає пологішим, іти значно легше, ніж вчора.

За день проходимо близько 25 км. Ще засвітла зупиняємося в дуже мальовничому місці. Розбиваємо лагер, палимо багаття, вечеряємо.

Третій день походу. Снідаємо, збираємо речі. Рухаємося далі по маршруту в сторону переправи.

Переправа через річку Південний Буг.

Дуже гарно сходили з татом. Гарні місця, неймовірно драматичні пейзажі. З задоволенням повернусь сюди знову. Через декілька років. Вже з донечкою.

Перший велопохід в 2025. Полісся. Таке рідне мені Полісся.

На цей раз я вирушив з міста Малин на північ. Побував в лісах і болотах Словечанського кряжу, завітав в Білоозерський і Дружбівський кар’єри, побував в безлічі сіл і лісів.

Полісся різне. Якщо на півночі – це безкрайні лісі, болота і торф’яники, села, що знаходяться на відстані десятків кілометрів один від одного, то на півдні – це сільськогосподарські поля, велика кількість сіл, людей. Звичайно, південне Полісся, в порівнянні з багатьма іншими регіонами нашої України, майже безлюдне, але якщо ми не виходимо за межі цього регіону,тоді виглядає так, що тут по справжньому багато людей.
Але якщо хочеться справжнього solitude, тоді треба їхати однозначно на північ. Ні тобі нормальних доріг, ні магазинів, ні людей. Повна дичина навкруги.

Зустрічай мене, Українське Поділля!

Земля відчайдушних гайдамаків, земля безкрайніх полів і безкінечного гравію.

Тут кожен твій метр пам’ятає свист холодних стріл і скрегіт несамовитих шабель.

Я — вершник, що повзе на сталевому велосипеді крізь гущавини твоїх соняхів.

З шаною й повагою вітаюся з тобою, подільська земле.

Дороги Поділля… Це справжній рай для гревел турингу. Сотні кілометрів повної відсутності асфальту, неймовірні, як для рівнини, перепади висот, драматичні пейзажі навкруги.
І да, забув сказати, що Україна неймовірна! Абсолютно дика атмосфера, інколи просто здається, що ти загубився in the middle of the nowhere, але в першому ж селі, де всього три вулички, тебе люб’язно чекає жіночка в магазинчику, де є все необхідне тобі. Сільські магазини це взагалі окрема історія.
Неймовірна земля, неймовірні люди, неймовірна природа. Пам’ятаю, як років з 15 назад почав активно подорожувати світом, намагаючись втікти звідси.
Але тепер розумію і знаю, що єдине місце на планеті Земля, де я б хотів жити, це моя рідна Україна.

Осінь. Миролюбівський кар’єр.

Тут ми провели всього одну ніч, але важливо, що це був перший outdoor досвід Кіри.

Була майже вся наша сім’я: мої батьки, Оленка, Кіра і я. Гарно посиділи, поговорили, трохи випили і смачно повечеряли. Незабутні моменти життя.

Традиційно вже. Наш ліс. Багаття. Смачна вечеря. Гарно поговорили, посиділи.

З лампою на мотузці взагалі hugge.

Кінець зими. Ми з татом знову в секретному лісі.

Розпалили багаття, приготували їсти, гарно випили і гарно повечеряли.

Ранок. Збираємо намети.

Сезонний потічок несе свої води в далечінь.

Траверс пагорба).

Гарно провели час в рідному лісі.

2026 рік. Соло велоподорож на три дні і три ночі до царства лісів і боліт. Полісся. Перші два дні – це північ Житомирщини, третій день – центр області.

Північна Житомирщина – це безкрайні ліси і болота. Сіл дуже мало, особливо в районі Словечанського кряжу. Єдине, біля Овруча є натяк на цивілізацію: сіл побільше, видно людей навіть, є магазинчики і трохи кафе. Але якщо взяти Полісся в районі кряжу, чи рушити в сторону Древлянського заповідника, то там взагалі повна дичина навкруги.

Дуже атмосферно катнув. Два вечора в лісі біля багаття,  думки в голові і мій стрімкий і швидкісний карбоновий болід. Все-таки, нечасто в тих місцях хтось буває зі сторони. А дарма.

Останню ніч провів під відкритим небом без намету у себе на території. Гарно повечеряв, допив коньяк і ліг спати.

Незабутній вийшов велопохід. В принципі, як і всі інші.

Ніч з донею в наметі. Доня в захваті. А я щасливий, коли дитина щаслива.

Нам обом так сподобалося, що незабаром знову організуємо ніч в наметі.

Запис Outdoor activity (ukr) – частина четверта спершу з'явиться на cosmomarmots.com.

Маршрут:

м. Андорра -ла-Велья

с. Arinsal

с. Liorts

с. les Bordes d’Envalira

Гірська система Піренеї ( гірський перевал Collet de Comapedrosa – гора Pic de Comapedrosa – гора Port de Baiau – гора Pic de les Fonts – гора Pic de la Burna – гора Pic del Clot del Cavall – гора Pic Oest de Casamanya – гора Casamanya Nord – гірський перевал Coll d’Arenes – гора Pic de l’Estanyó – гора Pic de la Cabaneta – гірський перевал Collada de Meners – гора Pic de la Serrera – гора Pic de la Coma de Varilles – сідло Pas de les Vaques – гора Pic d’Ortafà III – гора Pic d’Ortafà II)

Десь минулої осені я намалював трек по Східним Піренеям і відклав його до кращих часів, сподіваючись, що можливість гарно пройтись по тутешніх горах з’явиться колись в майбутньому.
Опинитися в країні, що цілком і повністю розташована в гірській місцевості, є дуже цікавим досвідом. Дороги, міста і села в цій країні дуже органічно вписані в навколишній гірський ландшафт, люди, їх культура, побут, кухня дуже тісно пов’язані з горами. Гори і все, що з ними пов’язано чи про них нагадує, тут всюди: в ресторані можуть висіти старі, ще дідові снігоступи, в готелі може бути чорно-біла світлина з лижниками, що підіймаються на гору, а в самих горах повно безоплатних гірських притулків.

Столиця країни Андорра -ла-Велья. Тут я провів одну ніч в готелі, де дозібрав рюкзак, намагаючись все максимально оптимізувати в плані доступу. Також в цьому місті я купив газ до свого пальника і замінив питну систему, яка десь в попередній подорожі зазнала механічного пошкодження і тому вже не тримала воду в собі.

День перший.

Свій тривалий трек починаю в селищі Arinsal. На вулиці тепло, світить сонце, людей на маршруті зовсім трохи. Йти одне задоволення.

Через годину виходжу за межі лісового покриття і починаю бачити схили найвищої гори Королівства Андорра.
Coma Pedrosa великим кам’яним монолітом нависає наді мною. Я зупиняюсь на хвилину перевести подих.
Набираю висоту. Бачу перші високогірні озера. З’являється холодний вітер. Одягаюсь тепліше.
Виходжу на гребінь, по ньому йду ще хвилин тридцять.

Вершина! Навколо мене десятки вершин Східних Піренеїв. Неймовірна краса.
Роблю собі чай. Швидкий перекус і спуск до сідла.

На сідлі кидаю свій рюкзак і швидко підіймаюся на сусідню вершину.
Гора Port de Baiau. На фото Coma Pedrosa.

По стрімкому, я б навіть сказав, дуже стрімкому спуску йду вниз і на висоті 2300 метрів над рівнем моря ставлю намет. Вечеря. Сон.

День другий.

Незважаючи на те, що часто прокидався серед ночі, по відчуттям не відчуваю втоми. Готую сніданок. П’ю каву і їм гранолу. Далі збираю речі назад в наплічник і вирушаю далі.

Переходжу стрімку гірську ріку, далі певний час шукаю стежку, після чого стрімко починаю набирати висоту.

Виходжу на хребет. Сьогодні прохолодніше. Незважаючи на те, що світить сонце, вітер дуже холодний. Вітрівка не допомогає, тому одягаю мембранну куртку і штани.

Вершина гори Pic de le Fonts.

Вершина гори Pic de la Burna.

Після другої вершини кидаю наплічник і за лічені хвилини добігаю до третьої вершини.

Вершина гори Pic del Clot del Cavall

Обідаю на хребті,після чого починаю свій спуск.

Велике озеро людовикового походження і безліч гірських ягід на моєму шляху. Зупиняюсь на невизначений термін.

Свійські коні на вільному випасі. Гарні, дебелі, доглянуті.

Селище Liorts. Тут роблю привал на годину, випиваю склянку пива, пишу рідним, що живий і що все добре, після чого переходжу на протилежну від ріки сторону і починаю підйом на сусідній хребет. На шляху набираю в питну систему води.

В лісі ставлю намет. Дме вітер. І холодно.

День третій.
Спав добре. Хоч і знову прокидався досить часто. Роблю каву. Снідаю.
Через хвилин тридцять виходжу на маршрут. По мапі малює перед високогір’ям два потічка. В одному з них планую поповнити свої запаси води.
Перший потічок сухий. Води немає.
Другий потічок сухий. В ньому також води немає.
Вдивляюся в свою питну систему і розумію, що в мене на все про все приблизно 300 мл на цілий день. На хребті води не буде точно. З одного боку, ситуація не дуже, але з іншого, 300 мл води все таки краще, ніж взагалі відсутність води. Питання лише в тому, під яким кутом дивитися на цю ситуацію.

В добавок до цього починає йти сніг. І холодний, шквальний вітер добавляє радості.
На хребті дме взагалі якось неадекватно.

З виходом на вершину снігопад закінчується і з’являється сонце. Але вітер не припиняється.
Вершина гори Pic Oest de Casamanya. Якщо сховатися за грудою камінців, то не дме взагалі. Перепочинок на пару хвилин.

Вершина гори Casamanya Nord.

Дорога веде трохи вниз. Через хвилин 30 опиняюся на перевалі Coll d’Arenes.

По обіді погода однозначно стає кращою. Вітер вже не дме постійно, а з поривами, сніг не йде зовсім, сонечко постійно поруч.

Дуже повільно йду по вузькому гребню. Йду, мабуть, з годину. Інколи, так інколи, що майже ніколи, роблю ну дуже маленькі ковтки води.

Вершина гори pic de L’estanyo. Куди не глянь, всюди гори. Куди не подивися, як не намагайся, але жодної людини не побачиш. Тільки ти і гора, на якій ти стоїш. Це історія про спільний діалог між тобою і горою, який тим, хто ніколи не горів горами, цього не зрозуміти. Це історія про інтимність, про повагу і чемність.

Спускаюся на найближчого озера. Висота майже 2700 на рівнем моря. Ставлю намет. Вечеряю і вкладаюся до сну.

День четвертий.

Це була по справжньому холодна ніч. Холодна на стільки, що в мене замерзла вся вода в ємностях, але я, дякувати моєму пуховому спальнику, холоду цього не відчув. Спав добре. Так добре, що заспав і виповз зі своєї нори близько десятої.

Снідаю. Нашвидкоруч збираю речі і вирушаю далі.

Вершина гори Pic de la Cabaneta.

По стрімкому спуску виходжу на перевал Cabana dels Meners.

Лишаю наплічник відпочивати і швидко підіймаюся на гору Pic de la Serrera.

Тут здивовано зустрічаю перших людей. Виявляється, я не один тут в горах, і не мені одному в цей момент потрібно тут бути.

На перевалі забираю наплічник, після чого йду далі. Біля потічка обідаю, поповнюю запаси води і йду траверсом до наступної гори.

Високогір’я. Вдруге за сьогодні. Сонце вже збирається сховатися за небосхил і я бачу майже повнотілий місяць.

Вершина гори Pic de la Coma de Varilles. Кайфую від неймовірної атмосфери навколо.

Спускаюся до озера. Ставлю намет. Вечеряю. Лягаю спати.

День п’ятий.
Всю ніч дув холодний вітер. Він мене,якщо чесно, вже дістав.
Снідаю. Збираю речі і йду далі.

Перші години йдеться досить важко. Не знаю, чому.

О годині 13 обідаю, після чого йти стає легше.

Виходжу до дуже цікавої заболоченої долини. Роблю привал.

Підіймаюся на хребет. Сідло Pas de les Vaques. Це хребет дуже нагадує Карпатські полонини. Він розлогий, майже взагалі не скелястий. Йти одне задоволення.

Підіймаюся на невеличку купу каменів. Це гора Pic d’Ortafa 3.

Недалеко від неї гора Pic d’Ortafa 2.

Невдовзі після відвідин двух вершин починаю спуск.

В лісі ставлю намет. Вечеряю. Вкладаюся до сну.

День шостий.

Прокидаюся гарно виспаним. Снідаю і нашвидкоруч збираю речі в наплічник. Після чого починаю спуск в невеличке селище, що розташоване на висоті 2000 метрів над рівнем моря.

Фото самого себе незадовго до закінчення гірської подорожі.

Я дякую вам, величні Східні Піренеї, за незабутні шість днів походу. За льодяний вітер, за сніг, за далеке сонце, що не гріє,за вузький хребет і одинокі вершини. Вершини, до яких приходиш в гості, з якими тихо говориш, з якими так само тихо прощаєшся.

Гори допомагають правильно розставляти життєві пріоритети. Вони повертають відчуття реальності. А також нагадують, що десь далеко тебе чекають найближчі в світі люди, які тебе люблять і які вірять в тебе.

Східні Піренеї, ви назавжди в моїй пам’яті.

Запис Андорра – 2024 спершу з'явиться на cosmomarmots.com.

Маршрут:

с. Vatnsoyrar

о. Sørvágsvatn

в. Bøsdalafossur

с. Miðvágur

м. Torshavn

с. Hvalvík

с. Saksun

з. Pollurin

гірське сідло Tjørnuvíksskarð

с. Tjørnuvík

с. Haldórsvík

в. Fossa

м. Klaksvík

с. Viðareiði

г. Villingadalsfjall

с.Nólsoy

м. Nólsoy Lighthouse

м. Borðan Lighthouse

м. Sørvágur

с. Bøur

в. Múlafossur

с. Gásadalur

о. Hvilvtkinnavatn

о. Fjallavatn

с. Slættanes

М’яка, волога,чавкаюча тундра. Постійні тумани, дощі, вітри і звуки хвиль атлантики, що постійно атакують почорнілі від вічності береги вулканічних островів.
Нарешті я тут побував. Точніше, я ще поки тут. Лежу в палатці, яку ще вчора під шаленим дощем поставив в кемпінгу міста Торсхавн, і намагаюся скласти докупи свої враження від країни. І як це завжди буває зі Скандинавією, ці враження до болі однозначні. Рівень життя просто космос, природа зачаровує своєю скупістю, драматичністю і суровістю, погода абсолютно неадекватна. Ось світить сонце, повний штиль, пташечки співають, вівці бекають, одним словом, справжня ідилія, але в якийсь момент тебе обдуває холодним вітром, потім кудись зникає сонце, і ти не встигаєш отямитися, як буквально за декілька хвилин погода різко змінюється і починає йти дощ, видимість стає майже нульовою, здіймається вітер і ти вже не знаєш, що й робити.
Звісно, якщо подорожуєш на машині, спиш в готелі, харчуєшся в ресторації, то мінлива погода північної країни не буде здаватися вже такою проблемою. Але коли спиш в палатці і харчуєшся на вулиці з того, що сам собі наготував, тоді стає в рази цікавіше.
З погодою мені не дуже повезло. Хоча, може тут завжди так: пару годин світить сонце, потім два дні дощ, холоднючий вітрюган і льодяна мряка, потім все затягнуто хмарами, але слава тобі господи, вже без дощу і шаленого вітру. Люблю я такий відпочинок.
Візуально Фарерські острови, особливо гірські долини, нагадали мені національний парк Йотунхеймн, що в Норвегії: пологі, ніби обрізані гострим ножем, схили гір, широкі водянисті долини з міріадами потічків, річок, водоспадів. Колись давно, ще за часів останнього льодовикового періоду, тут були льодовики, які рухаючись з гір вниз в долини, сформували відповідні драматичні форми.

Фарери чекають на мене.

Містечко Vatnasroyar.

Озеро Sorvagsvatn і перші Фарерські вівці. Мої вітання.

Містечко Miðvágur. Тут я повертаю праворуч, набираю трохи висоти і заплативши 200 крон за вхід, виходжу на свій перший пішохідний маршрут.

Йду паралельно озеру Sorvagsvatn.

Десь внизу шалені хвилі холодного північного океану тиснуть на вулканічні стіни острова.

Без зайвих слів. Пам’ятаю, я просто став і деякий час бездумно дивився на драму стихії. Нічого подібного я в житті не бачив.

Поставив палатку на березі озера.

Всю ніч йшов дощ. Але без вітру. Пам’ятаю, що гарно спав під рівномірний стукіт численних крапель дощу. Здається, навіть не прокинувся за ніч жодного разу.

Вівці хрумають запашну траву Фарерської тундри.

Водоспад і вівця.

Фото з автобуса. Не втримався.

Місто Торсхавн. Столиця островів. Тут проживає майже половина всього населення країни. А ще тут літають чайки, плавають кораблі і пароми, повно старих будівель і є магазин туристичного спорядження, де можна купити газ для пальника.

Селище Hvalvik. Тут стартує моя подорож до селища Saksun.

Іду пішки по асфальтованій дорозі, так як муніципальний транспорт в це селище не їздить. Іноді проїздить машина. Взагалі, по дорогам, де їздять машини, ходити не дуже комфортно, але ця дорога є виключенням.

Неймовірні краєвиди навкруги. Не передати словами.

В селищі Saksun є бухта, що оточена високими горами і яка усіяна чорним піском.

Місце достойне, але досить популярне серед туристів, тому навіть незважаючи на великі розміри цієї природної цікавинки, загубитися тут досить важко.

Музей під відкритим небом, що демонструє нам, як виглядала типова Фарерська ферма в старі часи.

Виходжу на стару стежку, що з’єднує селище Saksun з селищем Tjørnuvík.

Вид на бухту з висоти пташиного польоту.

Рухаюсь через гори до сідла Tjørnuvíksskarð.

Після сідла починається пологий спуск до протилежної частини острова.

Видимість лишає бажати кращого, але,як на мене, це тільки добавляє таємничості і усамітненості.

Ставлю палатку на пагорбі недалеко від села. Чутно плескіт хвиль і бекання овець.

Всю ніч іде дощ. Я вже потроху починаю до нього звикати.

Селище Tjørnuvík на наступний день.

Вранішня мжичка розганяється вітром. Я одягаюсь в мембранні штани і куртку, інакше намокну повністю за лічені хвилини.

Збираю речі, п’ю каву і спускаюся вниз

Водоспад Fossa. Один з найбільших на Фарерських островах.

Місто Klaksvik. Тут пересідаю на інший автобус і їду в селище Vidareidi.

Місцеві забулдиги. Фото на пам’ять.

З селища виходжу на підйом на гору Villingadalsfjall. Гору не видно за хмарами. Я розумію, що красивого пейзажу мені годі чекати. Але для мене не це головне.

Підйом технічно не складний, але досить стрімкий. Інколи занадто, я б сказав.

Чим ближче до вершини, тим густіша хмара. Видимість залишає бажати кращого.

Вершина. Північний схил гори вкритий снігом. Я підходжу до краю і мене вмить обдуває крижаним північним вітром. Десь там далеко Арктика. Холодна і не привітна. Саме вона зараз шле мені свій льодяний привіт.

Спукаюсь в селище.

На тому ж самому автобусі повертаюсь в Klaksvik. На автостанції взнаю, що у зв’язку зі страйком автобусних водіїв, в цей вечір більше відправленнь не буде. Починає йти дощ. І поки я думаю, що робити, водій автобуса, що привіз мене, пропонує мені випити чаю в нього вдома.

Цілий вечір ми пили чай, каву, їли китове м’ясо і тістечка. Одним словом, дуже гарно провели час.

Близько десятої вечора порядний Johan, а саме так звали справжнього добродія, завіз мене в столицю острова, де я під шаленим дощем поставив палатку в місцевому кемпінгу і під вже звичний мені шум падаючих крапель, міцно заснув.

Маяк в місті.

Острів Nolsoy.

Цілий день я йшов по справжній тундрі. Холод, вітер, дощ, туман, тотально мокрий грунт і безліч маленьких потічків. Це було щось неймовірне.

А на самому кінці острова я відвідав два справжніх маяки.

І тією ж самою дорогою назад.

Селище Nolsoy.

Чекаю на паром.

Місто Sorvagur

Йду пішки по дорозі в сторону селища Gasadalur.

Селище Bour.

Місцеві корівки наминають сіно.

Наразі, до селища Gasadalur можна без проблем дістатись на машині. Але так було не завжди. Раніше тут ніякої дороги не було, і тунелю через гору теж не було. Єдиним сполученням між селищем і іншою частиною острова була пішохідна стежка. По ній і ходили люди. Наразі, стежка вже втратила своє першочергове значення, але стала популярною серед пішохідних туристів.

Низини затягнуті хмарами.

Водоспад Múlafossur. Мабуть, найбільш розкручена локація на островах.

Селище Gasadalur.

В мене лишається два дні і дві ночі на островах. Тому не довго вагаючись,виходжу в тривалий треккінг по острову.

Фото зроблені недалеко від гірського сідла Gresskarð.

Переді мною, як на долоні, всі Фарерські острови.

Починаю спуск в долину.

Озеро Hvilvtkinnavatn. Густий туман не дозволяє побачити більше.

Водоспад на річці Gullringsa.

Ставлю палатку на березі озера Fjallavatn. Гарно вечеряю. Вночі знову дощ.

На ранок наступного дня з погодою краще. Збираю речі і рушаю далі по запланованому маршруту.

Озеро Fjallavatn з висоти.

Старючий, покритий мохом тур.

Попереду моя основна ціль на цей день. Покинуте селище Slættanes.

З’явилися це селище в позаминулому столітті, жило тут близько 70 людей. За весь час сюди так і не побудували дорогу і не провели електрику. В результаті, селище було кинуте людьми в середині минулого століття.

Наразі, сказати що Slættanes повністю закинутий не можна, так як будинки, що лишилися тут, влітку використовуються власниками в якості дач.

Тією ж дорогою повертаюсь назад.

Доходжу знову до озера Fjallavatn і повертаю ліворуч, в сторону містечка Sorvagur.

 Зовсім поруч міста, біля гірського потічка, ставлю палатку і лягаю спати.

Фарери не забудуться ніколи. Дай боже знайти в собі сили переосмислити побачене і почуте. Саме на ціх островах, десь на гірських перевалах, чи біля холодних озер, в оточенні гір і овець, накритий туманом і дощем, відчуваєш по справжньому неймовірність Півночі. Її суровість і норовливість. А ці маленькі квіточки, які сором’язливо пнуться до неба, дивним чином дарують спокій на душі.

Фарерські острови однозначно вартують того, щоб тут хоча б раз в житті побувати. І не на машині, і не в готелі, а по-справжньому, в палатці, і пішки, з рюкзаком на плечах.

Фарери вразили мене дуже сильно і по праву лишаться в моїй пам’яті назавжди. І ні фізичні страждання, ні майже постійний холод, дощ і туман не здатні применшити моєї радості, ба більше, вони тільки підсилюють її.

Я дякую вам, дорогі мої острова, за неймовірний тиждень пригод і зануреннь в самого себе.

Через дві години виліт.

Я забираю частинку островів з собою. Це моє і стосується тільки мене. І лишаю частину себе назавжди тут. Серед гірських долин і озер, овець і квітів, водоспадів і одиноких гірських перевалів.

Takk fyri alt.

Запис Данія (2024) – частина друга спершу з'явиться на cosmomarmots.com.