Затоплений міні кар’єр.

Неймовірне поле пшениці

Загублений серед очерету іржавий пішохідний місток, по якому вже давно ніхто не ходить.

Десь там внизу починається річка Ірпінь.

Вечір на півдні Житомирщини.

Ніч в лісі біля села Лубське. Тридцять хвилин на збори і до дому.

Вечір в гамаку після вина у батьків на території біля нашого заповідного лісу. Все було б взагалі прекрасно, якби не звуки балістики…

Запис Outdoor activity (ukr) – частина п’ята спершу з'явиться на cosmomarmots.com.

Маршрут: Заросляк – Чорногірський хребет (г. Говерла, г. Брескул, г. Данциж, г. Туркул, г. Ребра, г. Бребенескул, г. Мунчел, г. Дземброня – г. Піп Іван Чорногірський – г. Смотрич), с. Дземброня.

Мрія стала реальністю. Нам вдалося пройти зимовий Чорногірський хребет (без г. Петрос) за чотири дні. Нам дуже повезло з погодою (якщо не рахувати того, що мороз інколи доходив до мінус 15 градусів), повезло з тим, що снігу було не так вже і багато на хребті, повезло з тим, що майже не бачили людей на маршруті. Одним словом, трапилося взагалі не так,як гадалося, бо до останнього моменту планували йти на нижчі гори, але прогноз погоди все переграв. І в результаті, Чорногора пройдена, ми вже в Дземброні, їмо гуцульську їжу і купаємось в чані.

Стартуємо. Погода сонячна, вітру взагалі немає.

Ось вона, красуня! Гора Говерла. 

Вершина. Весь Чорногірський хребет як на долоні.

На вершині на довго не затримуємося. Йдемо на хребет.

Спустившись з Говерли, опиняємося у підніжжя гори Брескул. Легкий перекус і йдемо далі

Вершина гори Брескул і неймовірна Говерла на задньому плані.

На хребті, між горою Брескул і горою Пожижевська влаштовуємо бівак.

Вечеряємо, лягаємо спати.

Ранок наступного дня. Сильний мороз, але на щастя майже без вітру. Снідаємо, пакуємо речі і вирушаємо далі.

Вершина гори Пожижевська. Повний штиль. Попереду гори Данціж і Туркул.

За декілька годин доходимо до гори Туркул, після чого починаємо спуск в сторону озера Несамовите.

З вершини досить складний і небезпечний спуск. Повільно, інколи без рюкзаків, долаємо перешкоди і врешті-решт виходимо до перемички.

 На перемичці перекур і далі по ножу, не спускаючись до озера, йдемо в сторону гори Ребра.

Тато і гора Туркул позаду.

Туристична группа на шляху.

Підіймаємося на гору Ребра.

Десь там далеко гора Піп Іван Чорногірський.

Стаємо на бівак. Перш ніж поставити намети, закопуємося в сніг.

Вечеря на хребті.

Ранок третього дня. Мороз страшенний. Снідаємо.

Йдемо далі.

Гора Бребенескул. Говерла все далі і далі від нас.

Далі по маршруту гора Менчул.

Тато на фоні гори Гутин Томнатик.

Після обіднього перекусу підіймаємося на гору Дземброня.

Гора Дземброня

Йдемо далі по хребту. Попереду жандарм.Обходимо гору траверсом, благо сніг міцний, тому в принципі, ми нічим не ризикуємо.

Ставимо намети недалеко від гори Піп Іван Чорногірський.

Найхолодніша ніч. Найхолодніший ранок. Льодяний вітер.

Лишаємо всі речі і швидко забігаємо на гору Піп Іван Чорногірський.

Останні метри перед вершиною.

Колись давно тут була обсерваторія, потім руїни обсерваторії, тепер всюди стоять вікна, працює генератор. А всередині чергують рятувальники.

Спускаємось з гори. Вітер трохи стишився. Збираємо речі і на спуск з хребта.

Вершина гори Смотрич. Прощальний погляд на Чорногору. Подумки дякую горам за те, що відпускають нас живими і цілими назад.

Далі спуск з гори. Різкий і досить небезпечний. Жалкую, що не взяв льодоруб. З ним би було в рази безпечніше і легше долати цей спуск.

Доходимо до лісу і ставимо намети на невеликій галявині. Вечеряємо і вкладаємося спати.

Останній день в Карпатах. Сніданок, речі, потім швидкий спуск в мальовниче село Дземброня.

А далі обід, чан, відпочинок.

Це був без перебільшення найкращий і найдраматичніший мій похід в Карпати. Зима, карпатське високогір’я, яскраве сонце, сильний, я б сказав, по справжньому тріскучий мороз, масштабні поля снігу, скелі і засніжені льодовикові озера. Саме так ми провели ці насичені чотири дні і чотири ночі.

Я дякую вам, любі серцю гори, за те, що ви є в моєму житті, за те, що вкотре відпускаєте живим і неушкодженим.

До зустрічі, мої дорогі Карпати.

2025 рік. Осінь.

Сходили з татом в коротенький похід на гори Стримба і Стреминіс. Сходили легко і швидко, першу ніч провели на самому хребті, другу вже біля річки під постійним нічним дощем.

Село Колочава далеко внизу.

Починається стрімкий підйом. За пагорбом височіє власне сама Стримба.

Через пару годин ходи ми виходимо на сам хребет. Знаходимо хороше місце під намети. Вершина гори Стримба. Видно хребет Пішконю. 

Спускаємось до наметів, де розпалюємо багаття і сідаємо вечеряти.

Ніч видалась досить вітряною, але це не завадило нам гарно відпочити. Вранці спокійно снідаємо, після чого збираємо речі і рухаємося далі.

Вершина гори Стреминіс. Сюди ніхто, або майже ніхто не ходить, бо стежки як такої тут немає. А все тому, що вся вершина гори вкрита сумнозвісною альпійською сосною, через яку йти неймовірно складно.

Спускаємось з хребта.

Невеличке озерце.

Далі входимо в ліс і через деякий час по стрімкому потічку спускаємось до річки, яку переходимо вбрід.

Місце нашої другої ночівлі.

Гарно посиділи біля багаття, смачно повечеряли, після чого гарно поспали під постійний шум карпатської річки.

Вранці рушили назад в Колочава через напівдикий перевал Присліп.

Ночівлі на хребті – це взагалі окрема історія! Неймовірно драматично, гарно, інколи по домашньому затишно, а інколи по справжньому небезпечно.

Дякую вам, дорогі серцю гори, за те що ви є. До зустрічі взимку!

2026 рік. Знову зима і знову рідні Карпати.

Нажаль, не склалося з погодою, але з іншого боку немає поганої погоди при умові правильно підібраного спорядження і вірно спланованого маршруту.

Враховуючи погодний фактор, вирішили йти по карпатському середньогір’ю, по Покутсько-буковинським Карпатам.

Нитка маршруту: буковинський перевал – хребет Ігрець – гора Біла Кобила – гора Габорянська – гора Ротило – село Волова.

Хребет Ігрець.

Перша ніч на хребті.

По обіді спускаємося з хребта, тонемо в снігу, після полонин виходимо до підніжжя гори Біла Кобила.

Вершина гори Біла Кобила.

Ставимо намети недалеко від вершини.

Третій день. Рухаємося через кучугури снігу до гори Габорянська.

Майже вершина гори Габорянська. Царство снігу і хмар. Тотальна білизна.

Вершина! Повна тиша. Страшний мороз.

Спускаємося з гори і я ставлю намет біля колиби. Тато спить в хаті. На дворі мінус 15.

Четвертий день походу. Снігу по пояс. Але на цей раз мене спасають мої нові не зовсім нові снігоступи tsl 325.

Повільно, але впевнено крокуємо до гори Ротило . Я йду першим, так би мовити троплю стежку, за мною тато.

Полонина Ротундул.

Ставимо намети і одразу підіймаємось на гору Ротило.

Вершина гори Ротило і товстий я.

Остання,четверта ніч в Карпатах була по справжньому холодною. Щось подібне було на Чорногорі минулої зими. Але норм. Всі виспалися і вранці,як то часто буває, вийшло сонечко, але ми вже мали рухатися до людей.

Гора Ротило в променях ранкового сонця.

Гора Габорянська.

В селі Волова як завжди був чан і ополонка. Далі Ворохта, потім Франківськ і дорога додому.

Любі серцю гори, ви назавжди в моєму серці. До зустрічі!

Літо. 2026 рік. Три ночі і чотири дні походу в дрімучі Горгани.

Старт в селі Стара Гута. Тато впевнено крокує після штурму галасливого гірського потічка.

На горі Середня. Накрапає легкий дощ і суцільна хмара навкруги.

Класичні Горганські греготи. Їх тут незліченна кількість.

Місце нашої першої стоянки. Сонце і дощ.

Панорама Горган незадовго до заходу сонця.

Другий день походу. Вершина гори Висока.

Гора Ігровець.

Хребет Ігровище. Масштаби вражають.

Друга ніч на сусідньому хребті Сивуля.

Ранок третього дня. Крокуємо до Сивуль.

На вершині гори Велика Сивуля.

Вершина гори Мала Сивуля.

Після спуску з хребта зустрічаємо на своєму шляху коней з дитинчатами. Дуже пасторальна картина.

За декілька годин виходимо на хребет Горган.

Сивулі вже з протилежного боку.

Безкрайнє поле альпійської сосни і одинока стежка, що пронизує весь хребет. Якби не титанічна праця туристів волонтерів, які декілька років тому прочистили цю стежку, я навіть і не знаю, як би ми йшли по ній. Якось, мабуть, би йшли, але зі значно більшим коефіцієнтом страждання.

Я був під суцільним враженням від цього хребта. Це щось неймовірне! Спочатку сосна, потім неймовірної краси галявини, через кілометр справжні вікові смереки, потім знову сосна, через ще кілометр природній оглядовий майданчик на Ігровище і Сивулі.

Місце нашої третьої ночівлі. Ну, просто без слів!

Краса навколо нас.

Четвертий день. З сумом вирушаємо далі.

Хребет як на долоні. Фото з верхнього поверху закинутої військової вежі.

І швидкий спуск до річки, далі миття тіл в холодній гірській воді, після чого спринт до Осмолоди, таксі, Франківськ і потяг додому.

На Ігровці і на Сивулях я вже не вперше, тому сподобалося, задоволений, місця гарні, але від хребта Горган я під справжнім враженням. Це дійсно унікальне місце. Дерева, кущі створюють відчуття затишку, хоча ти постійно знаходишся на вершині хребта, а відсутність води на маршруті і одна єдина стежка тримають в легкому тонусі.

Не знаю, але я не певен, що є щось подібне в наших Карпатах до хребта Горган. Це дійсно унікальне місце, яке стоїть ніби осторонь від всіх інших гір і хребтів.

Мої рідні Карпати, мої любі серцю гори. Люблю вас всім серцем. До зустрічі в недалекому майбутньому!

Запис Карпати – частина восьма спершу з'явиться на cosmomarmots.com.

Стартуємо з татом з селища Мигія. Попереду нас чекають три дні і дві ночі пригод по каньйону річки Південний Буг.

Перші кілометри вражають. Шум порогів, спів пташок, повна відсутність людей, валуни каміння і скелі до неба створюють реально драматичну атмосферу.

Місця ці є однозначно справжньою перлиною України.

Ближче до вечора спускаємось в каньйон річки Корабельна, де біля величезної скелі ставимо намети. Гарно сидимо біля багаття.

Другий день походу. Снідаємо, збираємо речі. Повертаємося на річку Південний Буг.

Рельєф стає пологішим, іти значно легше, ніж вчора.

За день проходимо близько 25 км. Ще засвітла зупиняємося в дуже мальовничому місці. Розбиваємо лагер, палимо багаття, вечеряємо.

Третій день походу. Снідаємо, збираємо речі. Рухаємося далі по маршруту в сторону переправи.

Переправа через річку Південний Буг.

Дуже гарно сходили з татом. Гарні місця, неймовірно драматичні пейзажі. З задоволенням повернусь сюди знову. Через декілька років. Вже з донечкою.

Перший велопохід в 2025. Полісся. Таке рідне мені Полісся.

На цей раз я вирушив з міста Малин на північ. Побував в лісах і болотах Словечанського кряжу, завітав в Білоозерський і Дружбівський кар’єри, побував в безлічі сіл і лісів.

Полісся різне. Якщо на півночі – це безкрайні лісі, болота і торф’яники, села, що знаходяться на відстані десятків кілометрів один від одного, то на півдні – це сільськогосподарські поля, велика кількість сіл, людей. Звичайно, південне Полісся, в порівнянні з багатьма іншими регіонами нашої України, майже безлюдне, але якщо ми не виходимо за межі цього регіону,тоді виглядає так, що тут по справжньому багато людей.
Але якщо хочеться справжнього solitude, тоді треба їхати однозначно на північ. Ні тобі нормальних доріг, ні магазинів, ні людей. Повна дичина навкруги.

Зустрічай мене, Українське Поділля!

Земля відчайдушних гайдамаків, земля безкрайніх полів і безкінечного гравію.

Тут кожен твій метр пам’ятає свист холодних стріл і скрегіт несамовитих шабель.

Я — вершник, що повзе на сталевому велосипеді крізь гущавини твоїх соняхів.

З шаною й повагою вітаюся з тобою, подільська земле.

Дороги Поділля… Це справжній рай для гревел турингу. Сотні кілометрів повної відсутності асфальту, неймовірні, як для рівнини, перепади висот, драматичні пейзажі навкруги.
І да, забув сказати, що Україна неймовірна! Абсолютно дика атмосфера, інколи просто здається, що ти загубився in the middle of the nowhere, але в першому ж селі, де всього три вулички, тебе люб’язно чекає жіночка в магазинчику, де є все необхідне тобі. Сільські магазини це взагалі окрема історія.
Неймовірна земля, неймовірні люди, неймовірна природа. Пам’ятаю, як років з 15 назад почав активно подорожувати світом, намагаючись втікти звідси.
Але тепер розумію і знаю, що єдине місце на планеті Земля, де я б хотів жити, це моя рідна Україна.

Осінь. Миролюбівський кар’єр.

Тут ми провели всього одну ніч, але важливо, що це був перший outdoor досвід Кіри.

Була майже вся наша сім’я: мої батьки, Оленка, Кіра і я. Гарно посиділи, поговорили, трохи випили і смачно повечеряли. Незабутні моменти життя.

Традиційно вже. Наш ліс. Багаття. Смачна вечеря. Гарно поговорили, посиділи.

З лампою на мотузці взагалі hugge.

Кінець зими. Ми з татом знову в секретному лісі.

Розпалили багаття, приготували їсти, гарно випили і гарно повечеряли.

Ранок. Збираємо намети.

Сезонний потічок несе свої води в далечінь.

Траверс пагорба).

Гарно провели час в рідному лісі.

2026 рік. Соло велоподорож на три дні і три ночі до царства лісів і боліт. Полісся. Перші два дні – це північ Житомирщини, третій день – центр області.

Північна Житомирщина – це безкрайні ліси і болота. Сіл дуже мало, особливо в районі Словечанського кряжу. Єдине, біля Овруча є натяк на цивілізацію: сіл побільше, видно людей навіть, є магазинчики і трохи кафе. Але якщо взяти Полісся в районі кряжу, чи рушити в сторону Древлянського заповідника, то там взагалі повна дичина навкруги.

Дуже атмосферно катнув. Два вечора в лісі біля багаття,  думки в голові і мій стрімкий і швидкісний карбоновий болід. Все-таки, нечасто в тих місцях хтось буває зі сторони. А дарма.

Останню ніч провів під відкритим небом без намету у себе на території. Гарно повечеряв, допив коньяк і ліг спати.

Незабутній вийшов велопохід. В принципі, як і всі інші.

Ніч з донею в наметі. Доня в захваті. А я щасливий, коли дитина щаслива.

Нам обом так сподобалося, що незабаром знову організуємо ніч в наметі.

Запис Outdoor activity (ukr) – частина четверта спершу з'явиться на cosmomarmots.com.

Перша велика подорож Україною (фотографії втрачено) – 30 днів.

Колись давно, ще за студентських часів, ми з Вадимом вирішили провести днів тридцять ночуючи і  бомжуючи по Україні. Пам’ятаю, що у нас з похідного спорядження були лише дешеві спальники і каремати. І все. Ні палатки, ні нормальних рюкзаків, ні пальників.
Дуже прикро, що фотографій того виїзду ми і не робили. Просто подорожували і все.
1. Спочатку ми поїхали в сторону міста Ржищів, де застрягли на декілька днів на фестивалі етнічної музики Трипільське коло. То були часи свіжого післясмаку від Помаранчевої революції. Наше покоління масово відчуло себе українцями. Вишиванки, цікавість до національної музики, перші паростки національної ідентифікації. І все це без вбивств і війни, без руйнувань і втрат. Золоті часи.
Ночували ми в закинутій хаті на закинутій вулиці в майже закинутому селі. Багато пили горілки. Ходили на концерт, люто танцювали, а опісля сиділи біля вогнища з друзями.
2. Автостоп і електрички довезли наші тіла на далеку Західну Україну. Підніжжя полонини Боржава. Водоспад Шипіт. Тут ми приєдналися до масової тусовки пост радянських хіпанів, панків і всіляких інших бомжів. Я мало що пам’ятаю з того місця, але саме там я вперше по справжньому доторкнувся до гір. Полонина Боржава. Психоделічна зелень трав. Яскраве літнє сонце. Далекі Горгани. Холодний гірський вітер.
3. Електричка у Львів. Ночівля в мокрому, холодному підвалі. Далі знову автостоп до Вінниці. Потім автобус до річки Південний Буг. І знову фестиваль. Шешори.
Все поле усіяне палатками і голими тілами. Валить музика. Біля тебе несе свої теплі води велична річка. А в останній вечір улюблена Перкалаба розриває години чотири поспіль.
4. Вінниця. Вокзал. Намагаємося зайцями доїхати до Криму. Фіаско. На ранок виходимо за місто. Стопимо тачку. Рухаємося пішки. Вадим по дорозі знаходить гаманець, в якому сховано гривень 600. Хороші гроші. В результаті стопимо автобус і їдемо через Миколаїв в Сімферополь
5. Бухта між містом Судак і Новий Світ. Сонце, море, гори. Тут ми тусуємось днів десять. Різні люди, нові знайомства, кавуни і портвейн.
6. Дорога додому. Спочатку автостоп до Сімферополя, далі плацкарт до Києва.
Колись давно дійсно були таки часи. Без війн, вбивств і руйнувань.

Друга велика подорож Україною (фотографії втрачено) – 30 днів
1. Потяг Київ – Івано Франківськ. Далі маршрутка до міста Галич. Рухаємося до річки Дністер. Картина перед очима: сильна течія, яка несе своїми водами повалені дерева. Я палю цигарку і зі страхом дивлюся на стихію.
Не знаю і не уявляю, як ми з Вадимом зважилися на те, щоб сісти нарешті в наш човен, але ми це нарешті зробили.
Шум води, нестримна течія несе нас вперед, Вадим попереду, я позаду. Ми намагаємося координувати наші дії через крик. Починає йти дощ. Ми всі мокрі, але зовсім не зважаємо на це. Наша ціль – вижити!
Перший день сплаву був найвищим. Неймовірна швидкість води, хвилі, дощ на голову. І все це в перший раз.
Я думаю, у нас тоді були всі шанси там і лишитися. Десь серед риб і мулу. Але нам гарно повезло і ми не втопилися. Натомість, ми вижили і на наступний день продовжили свою подорож по каньйону річки Дністер.
12 днів сплаву на надувному човні. Неймовірні пейзажі, ночівля на березі річки на тонких карематах і в дешевих спальниках. Парне молоко і горілка, хліб і домашня ковбаса, добрі люди навкруги нас і гавкіт собак по селам.
Сплав по річці Дністер став для мене по справжньому незабутнім. Нажаль, фотографії цих місць втрачені назавжди. Жива лише пам’ять.
Стартували ми в місті Галич, а закінчили наш сплав в місті Хотин. Далі склали човен і відправили його новою поштою в Києв.
2. Потяг до Криму. Потім тролейбус до моря. Купання, вино, вогонь і ночівля на пляжі.
3. Виходимо на Бабуган яйлу. Яскраво світить сонце. Перед очима безкрайнє високогірне плато, з якого виринають скелясті формації, тим самим нагадуючи тобі, що ти в самих справжніх горах.
Під вечір падаємо у підніжжя гори Роман Кош.
На наступний день сходимо на найвищу вершину Кримських гір. Перед очима майже повністю забута нині панорама гір.
Йдемо далі. Через сідло виходимо на Гурзуфську яйлу. Обідаємо біля альтанки Вітрів.
На самому плато попадаємо в грозу. Видимість майже нульова, стіна води, шквальний вітер і безкінечні блискавки навколо нас.
Під вечір дощ вщухає і на зустріч нам виходить знову сонце. Ночуємо на перевалі між Гурзуфською і Ялтинською яйлою.
Третій день походу по Кримським горам. Пересікаємо Ялтинську яйлу і під вечір приходимо до гори Ай-Петрі. Спускаємося пішки до моря
4. Їдемо знову в сторону Судака. На пару днів лишаємося в парку Кара-даг.
Кара-даг – це невисокий гірський масив, який є стародавнім згаслим вулканом.
Тут нас знову наздоганяє гроза, але триває вона недовго. Ночуємо серед скель з видом на море.
5. Бухта між містами Судак і Новий Світ. Тиждень релаксу і кавунів.
6. Поїзд Симферополь – Київ. Плацкарт. Вино і мівіна.

Настала зима і ми вирішили сходити в ліс, що розташований одразу біля нас. Логістика просто неперевершена: не треба нікуди їхати, винаймати таксі, чи сідати в потяг, просто береш і виходиш і ліс.

Але це не просто ліс. Це заповідне урочище N. Має непростий балочний рельєф, з дерев переважають граб і дуб, з тварин лисиці і косулі. А по самому центру урочища тиче  невеличкий потічок. Це місце є справжньою перлиною, де майже не ходять люди і де звірі можуть почувати себе відносно спокійно.

Саме урочище не дуже велике. Декількох годин буде цілком достатньо, щоб пройти його повністю.

В лісі ми провели одну ніч. Розпалили вогнище, гарно поговорили і добре повечеряли.

Ранок наступного дня. Легенько поснідали, випили теплої води, після чого зібрали речі і пішли додому.

Ліс, в справи якого не втручається людина, виглядає дуже атмосферно: безліч навалених дерев, багато сухостою, повна відсутність доріг чи стежок.

Насправді, це велике щастя і велика розкіш жити поруч з таким місцем.

Я знову повернувся в наш ліс. Поставив палатку біля потічка, розпалив багаття і гарно провів вечір сам з собою.

Бачив сліди бобрів і чув спів пташок. Вранці тихо прокинувся, зібрав речі і вже через хвилин 15 був вдома.

Кінець березня 2024. Сезон вело подорожей відкрито.

Якщо чесно, то я особливо не планував маршрут. Натомість, отримав масу вражень. Так буває.

Змієві вали. Залишки оборонних споруд, що зводились сотні років тому.

Рухаюсь в напрямку Васильківських Карпат.

Васильківські Карпати. Місце, яке перевершило всі мої очікування.

Магазинчик в селі Велика Бугаївка. Я, власне, дуже люблю наші маленькі магазинчики. В них своя атмосфера. І люди там хороші. Чемні і привітні.

Бугаївський яр. Я і не уявляв, що щось подібне може бути на Київщині.

Моя перша ніч в яру.

Другий день велопоходу. Досліджую Бугаївський яр.

Друга ніч в заповідному урочищі N. Зовсім поруч потічка. Недалеко від сімейства бобрів.

Добраніч, любий мій щоденник. Скоро обов’язково зустрінемося.

Соло велоподорож по загадковому Поліссю.

Це було сильно, боляче, інколи сильно боляче, але інколи по справжньому містично. Полісся вражає,зачаровує. Полісся – це по справжньому загадковий регіон. Ліси, болота, ріки, затоплені кар’єри, сховані в лісах озера. А ще полісся – це столітні дороги, які знищують твій велосипед і тебе своєю вібрацією, комарі і гедзі, що липнуть до тебе, варто тобі спинитися десь в лісі на хвильку.

Нажаль, сталося трохи не так, як гадалося. На 300 км. втратив в лісі першу спицю на задньому колесі (по ходу гілка вибила), далі на 700 км. втратив другу, а через всього кілометрів 60-80 майже одночасно відправилися в небуття ще три. Загалом, п’ять спиць! How could this happen 😂?

Але… Всі заплановані цілі були досягнуті. Ну, майже.
Знакові місця на маршруті:
Надслучанський парк (просто топ)
Базальтові стовпи ( таке…)
Озеро біля м. Оржів
Тунель кохання
Цуманська пуща
Озеро Засвинське (місце дуже атмосферне, але є місця зі сміттям)
Біле озеро (таке…)
Заказник Осницький (гравійна дорога через неймовірний ліс)
Дружбинський кар’єр (реально неймовірне місце. Чисто, доглянуто)

Далі я мав проїхати ще 200 кілометрів і все. Але наразі, враховуючи ситуацію, я вже фінішував) і слава богу, це трапилося в кінці велопробігу, а не на початку.

Нюанси Полісся:
1. Перепади висот мінімальні.
2. Дороги, як правило, просто жесткач. Десятки кілометрів гравію, потім грунт, за ним бруківка, потім асфальт, якого немає.
3. Гнус. Це окрема історія. Його тут цілі хмари. Найбільш кусючі – це комарі і гедзі.
4. Люди. Просто космос. Ввічливі і виховані.
5. Суцільні ліси, ріки і болота навколо.

Далі фото без коментарів.

Осінь. Я, тато і Саша. Рухаємося по нашому урочищу до мого улюбленого місця

Ставимо палатки і вішаємо гамак. Далі розпалюємо багаття і готуємо кебаби.

Гарно і смачно посиділи, потім лягли спати. Вночі почався рясний дощ.

Вранці випили кави і потроху пішли додому.

Осінь. Зустріч старих друзів в нашому урочищі. Дуже добре провели час разом.

Ще осінь, а вже випав перший сніг.

Сходив в рідний ліс і гарно провів час сам з собою.

Початок зими. Мороз мінус 10. Вечір біля багаття і ніч в морозному лісі.

Останній похід в цьому році. Дві ночі і три дні соло подорожі по горбам і ярам.

На вулиці зима, легкий мороз, але без снігу. Атмосфера глибокої і холодної осені.

Спускаюсь в один із ярів. Десь недалеко від мене розташоване село Луковиця.

Рухаюсь по дну яра в сторону зниклого села Зарубинці.

Старюче кладовище, мабуть, останнє, що лишилося від села. Нажаль.

Могила козака Батури на горі, що названа в його честь.

Неймовірні краєвиди відкриваються з гори Батура.

Ставлю намет біля берега, палю багаття, гарно вечеряю і лягаю спати

Ранок наступного дня. Одинокий рибалка на човні.

Рухаюсь далі по маршруту

Привал на дні невеликого яру, що виходить в річку. Колись давно, років, мабуть, з 10 назад, я з друзями ночував тут.

Залишки збитого шахеда.

Марків шпиль.

Серце парку – висота 222. Кажуть, тут колись було язичницьке капище.

Панорама Дніпра.

Перед спуском в яр, що розташований біля села Трахтемирів.

Спускаюсь все глибше.

Спустившись на дно яру, я рухаюсь по ньому ще з годину, після чого виходжу на пагорб вже з протилежного боку.

Місце моєї другої ночівлі.

Вранці наступного дня збираю речі і рухаюсь в сторону села Малий Букрин.

Село Малий Букрин.

Я вже багато разів бував в цих місцях, але тільки зараз я зміг по справжньому зануритися в дику природу Трахтимирова. Це місце є справжньою перлиною, про яку, на щастя, дуже мало людей знає. І я дуже радий, що тут немає ніякої інфраструктури, що сюди досить складно добиратися. Чим менше людей будуть знати про це місце, тим спокійніше буде звірами і тим чистішими будуть ці місця

До зустрічі, дорогий серцю Трахтемирів!

Запис Outdoor activities (ukr) – частина третя спершу з'явиться на cosmomarmots.com.

Перший мій зимовий похід в гори. Давно це було. Років п’ятнадцять назад.

Ми чудом лишилися тоді живі. Я пам’ятаю, що був дуже сильний мороз, сильна негода на другий день походу, а в ніс ні мапи, ні нормального газу, ні теплих курток, ні розуміння куди йти і що робити у випадку поганої погоди.

Фотографій, нажаль ,зовсім мало.

Другий день походу. Рухаємось. Мороз скажений.

Вадим попереду. Пам’ятаю, що цю фотографію я зробив незадовго до початку справжнього шторму. Дуже швидко насунула чорна хмара, здійнявся сильний вітер і повалив сніг.

Ми зрозуміли, що на Говерлу вже ніхто не йде, і рятуючись від негоди, побігли, як потім виявилося, навпростець до сідловини. І це було, м’яко кажучи, не зовсім правильне рішення, враховуючи високий рівень снігу. Не пройшло і пів години, як ми остаточно загрузли в свіжому карпатському снігові. Мокрі, голодні та змерзлі. А тим часом карпатська негода свистіла, шипіла, сичала і рвала простір навколо нас на клапті. Та ніч була по праву одною з найскладніших в моєму житті. У нас не було ні води, ні можливості розтопити сніг, ні розуміння, що робити завтра і куди йти.

На третій день походу погода кращою не стала. Ми якось зібрали палатку, якусь всунули стопи в льодяні черевики, але що робити з усім цим далі ніхто з нас не знав. А погода тим часом засівала нас білим габаритним снігом.

Як раптом, о чудо, проясняється буквально на мить і ми бачимо дерев’яний будиночок на сідловині між Говерлою і Петросом.

Я не знаю, скільки ми витратили часу, повзучи і провалюючись по пояс в тому снігові, але десь пообіді ми нарешті дісталися заповідної сідловині. І той будиночок, з грубою і дровами, став нашим спасінням. В ньому ми провели дві ночі, виглядаючи погоду, але так її і не дочекалися.

На цій фото видно синє небо, яке з’явилося буквально на годину ввечері наступного дня.

Останній день в Карпатах. Спускаємося до села Говерла.

Тоді нам, насправді , дуже круто повезло. Ми чудом не замерзли, власне, коли треба було, то подивилися в правильному напрямку, і що саме головне, знайшли в собі сили рухатися далі, незважаючи на тотальну втому і виснаження.

Саме тоді я зрозумів, що взимку гори, навіть такі невисокі, як Карпати, стають по справжньому небезпечними.

Наразі все. До зустрічі, любі серцю гори…

4 дні і 3 ночі спокійного соло походу по хребту Діл Ребровач.  

Більшість вершин на хребті вкриті лісом. Відповідно, цей хребет не про шикарні вигляди на оточуючі гори, а радше про певну камерність, я б сказав навіть, про певну інтимність і внутрішній спокій. Власне, так мені здалося протягом цього походу

Невеличка панорама з вершини однієї з гір на сусідній Ліснівський хребет.

Рухаюсь далі по хребту. Навкруги суцільний ліс.

Невеличка полонина в променях обіднього сонця.

Мій вечірній бівак. Починаю збирати дрова для вечірнього вогнища. Враховуючи той факт, що хребет не є особливо популярним маршрутом, відповідно з дровами тут проблем немає.

Ранок наступного дня. Селфі в моєму новому зимовому спальнику від sierra designs. З ним холодні прокидання тепер в минулому. Висунув руки, потім висунув ноги, і гайда на двір.

Рухаюсь через каміння і ялинки кудись вперед. 

Моя палатка в променях вечірнього сонця

Третій день в Карпатах  зустрів мене справжньою хуртовиною.

Через годину сніг припинився і я вирішив добігти хребет до кінця. І саме ця ділянка хребта Діл Ребровач виявилася найбільш панорамною і драматичною.

В горах погода, особливо взимку, досить непередбачувана. Ще зовсім нещодавно світило сонце і був повний штиль, як в один момент здіймається вітер і починається справжня хуртовина.

Повертався назад по своїм слідам. Без них було б значно складніше орієнтуватися в просторі.

Мій намет гарно засніжило.

Останній, четвертий день походу. Спускаюся в село Волова.

Село Волова. Кінцева точка мого маршруту. Саме тут мене чекає преміальний карпатський чан, чай і неймовірний релакс після не зовсім складного, але в той же час по справжньому зимового переходу по хребту Діл Ребровач.

До зустрічі, любі серцю Гори.

В Карпатах вже справжня зима. День став трохи довшим. Всі гори в снігах.

На цей раз нас було двоє: я і мій тато. Планувалося разом піднятися на гору Стара , що є частиною гірського масиву Свидовець, далі рухатись в сторону Близниць, і врешті решт через гору Великий Котел спуститися до села Чорна Тиса.

Йдемо з села Кваси. Тато позаду.

Але сталося не так, як гадалося. Татові на третьому кілометрі стало погано з ногами і ми були змушені розділитися. Слава богу, це трапилося недалеко від населеного пункту, а не десь на хребті, серед вітру, снігу і скель.

Швидко поставили палатку, на пальнику розтопили сніг, пообідали, після чого я лишив тата і рушив далі по маршруту.

Справжня карпатська хуртовина.

Перша невеличка колиба на шляху. Тут я влаштував невеликий привал.

Через годину затяжного підйому виходжу на величезну полонину. Тут непогода відчувається в рази сильніше. Сильний вітер сильно сповільнює швидкість пересування. Відчувається велич природи, її могутність з одного боку, і свою мізерність з іншого.

Першу ніч я провів в колибі, що розташована практично на самому хребті.

Полонина наступного дня. З погодою стало краще.

Виходжу на хребет. Вітер помірний. Опади відсутні.

Фото зроблене десь недалеко від гори Стара.

Поодинокі засніжені ялинки. Рухаюсь в хмарі поміж них. Відчуваю певну нереальність того, що відбувається зі мною і де я знаходжусь. Йду повільно, намагаюсь не збитися зі шляху. Коригую своє пересування з навігатором.

Білосніжна пустеля карпатського високогір’я.

Ненадовго заходжу в зону лісу. Снігу в мій зріст. Снігоступи в такій ситуації стають життєво необхідним інструментом, без яких пересування по такій місцевості перетворюється в пекельну муку.

Виходжу на гору Пересліп, після якої досить швидко опиняюсь на горі Мала Близниця. Рухаюсь без зупинок далі.

Гори Стара, Пересліп і Мала Близниця на фото.

Підйом на гору Близниця досить затяжний. Це трохи злить, бо інколи здається, що він ніколи не закінчиться.

На фото група туристів ледь проглядається через білизну хмари. Там, де вони, там вершина Близниці.

Після Близниці йде спуск до невеликого сідла, після якого починається стрімкий підйом на найвищу точку всього Свидовецького масиву – гору Велика Близниця.

Вершина гори Велика Близниця.

Після гори йду до Жандармів. Вперше починаю бачити весь масив Свидовець. Зимова велич цих гір вражає.

Гори Близниця і Велика Близниця позаду

Під вечір доходжу до перемички, де розташовані підйомники гірськолижного комплексу “Драгобрат”. Далі траверсом минаю гору Стіг. Проходжу ще метрів триста і ставлю палатку у відносно безпечному місці на самому хребті.

Близниці в променях вечірнього сонця.

Досить швидко розкопую місце під свій намет. З заходом сонця здіймається крижаний вітер. Намагаюсь не баритися з наметом. Зафіксувавши його за допомогою снігоступів, тренінгових палок і лопати, залажу всередину. Вечеряю і вкладають до сну.

Майже всю ніч дме досить сильний вітер. Сніжить. Довго не можу заснути.

На ранок погода і близько не така, яка була ще вчора ввечері. Йде сніг і дме досить сильний вітер. Але видимість не нульова. Тому приймаю рішення йти далі по запланованому маршруту.

Періодично з’являється сонце. Але як правило ненадовго. Дуже мало фотографую, так як пересування по хребту ускладнене сильним вітром.

Через декілька годин ходу починаю йти на спуск. Вітер слабшає.

Зовсім скоро виходжу на полонину Крачунєска. Тут майже повний штиль.

Під вечір снігопад стишується. Я ставлю намет біля колиби, вечеряю і лягаю спати.

Ранок наступного дня. Селфі в моєму новому пуховому спальнику від Sierra Designs. Взимку в Карпатах не може бути комфортно. Взимку в Карпатах з тобою протягом всього походу буде конденсат в палатці, холодні пальці рук і ніг, крижаний вітер і ускладнене пересування по маршруту, короткий світовий день і можливе зневоднення. Тому критично важливо мати з собою відповідне спорядження, яке певною мірою, за умови знань і досвіду, не тільки збереже життя і здоров’я, а  полегшить побут туриста, що пересувається засніженими схилами Карпат.

Йду в сторону села Чорна Тиса. Під вечір ставлю палатку в лісі. Палю вогнище, вечеряю і гарно сплю всю ніч.

Ранок останнього дня в Карпатах.

Попереду село Чорна Тиса.

А далі зустріч з татом, смачна вечеря і звісно, справжній карпатський чан.

Цей соло похід по карпатському високогір’ю виявився багатим на емоції та драматичні пейзажі. Я дякую горам, що відпускають мене живим і неушкодженим. Цікавий феномен, що протягом всього перебування на хребті я відчував дивний ментальний зв’язок з місцевістю. Це важко описати словами. І це також про повагу. До гір, до місцевості, до природи. Особливо різко ти це відчуваєш, коли знаходишся сам серед засніжених вершин. Коли твій намет рве холодний, зимовий вітер і ти намагаєшся собі щось приготувати, коли сніг лупцює тебе з усіх сторін, а ти тихо і пригнічено йдеш.

Я вкотре дякую вам, любі серцю Гори, за те що ви є в моєму житті. За те, що відпускаєте живим і без втрат.

До зустрічі, дорогі мої Карпати.

Літо. 2024. Ми з татом йдемо у великий похід рідними Карпатами.

Стартуємо з села Колочава.

Підіймаємося на хребет Красна. Валить сонце, на небі ні хмаринки і повний штиль.

Підйом пологий і не складний, але враховуючи спеку і повний штиль, йти досить некомфортно.

На самому хребті повна тиша. Ні вітру, ні співу пташок, нічого.

Під вечір починається гроза, і тому ми швидко спускаємося до будиночка, який я випадково побачив, рухаючись по маршруту.

Як виявилося, цей будинок збудували місцеві збирачі ягід для своїх потреб. Тут вони сплять, їдять і миються.

На наступний день добрі люди підкинули нас на хребет і ми рушили далі.

Другий день походу видався вже не таким жарким: сонце закрилося хмарами і з’явився вітер. Тому йти стало комфортніше.

Починаємо спуск з хребта в селище Усть Чорна.

Спустившись, ми переходимо річку і одразу починаємо набирати висоту на протилежній від Красна стороні.

Ранок наступного дня з видом на хребет Красна.

Свою другу ніч в Карпатах я провів в гамаку.

Третій день походу. Підіймаємося на Свидовець.

Підйом довгий, але пологий, навколо смереки і полонини. Йдеш і кайфуєш.

У підніжжі гори Велика Куртяска стаємо на ніч. Ночуємо по суті на самому хребті з видом на сам Свидовець.

Четвертий день походу. Рухаємося в сторону центрального Свидовця.

Озеро льодовикового походження Апшинець. 

Звертаємо зі Свидовця в сторону гори Татарука.

У підніжжя гори перекус і гайда на вершину

На вершині вітряно і холодно.

Сходимо зі Свидовця і спускаємося до перевалу Околе. Тут проводимо четверту ніч.

П’ятий день походу. Забігаємо на гору Велика Братківська.

На фото видно гори Гропа і Дурня

Рухаємося в протилежному напрямку в сторону гори Чорна Клева.

Дякуючи сонечку і легкому вітру цей хребет здався нам дуже тихим і спокійним.

Йдемо через океан альпійської сосни

Гора Чорна Клева.

Спускаємося з хребта і ночуємо на полонині

На наступний день прокидаємося серед вівців, котрі оточили наші немети зі всіх сторін. Такого прокидання в мене ще не було.

Це була шикарний, наповнений справжніми емоціями, п’ятиденний похід по Карпатах.

Я дякую вам, любі серцю гори, за те, що ви є в моєму житті!

Запис Карпати – частина сьома спершу з'явиться на cosmomarmots.com.

Неймовірно круті три дні і три ночі в майже дикій місцині. Шикарна зимова погода: не зовсім холодно, але й не зовсім тепло. До найближчих населених пунктів не так вже й далеко, але  й не так, щоб зовсім близько. Звичайно, ці місця не зовсім дикі і тут важко загубитися, але втрапити в халепу, особливо взимку, не так вже  й складно. Для автономного соло походу є все: відсутність людей, сіл, магазинів і машин, і відповідно, йдучи сюди взимку маєш покладатися лише на себе. Особливо в тих місцях, де немає мобільного покриття.

Але загалом, саме болото і сусідній кряж дуже атмосферні. Ідеш собі, про різне думаєш, слухаєш спів пташок, милуєшся краєвидами. Насправді, унікальність цього місця не лише в тому, що зі всіх сторін воно оточене лісами, в яких повно кабанів, лисиць, зайців і косуль, а ще в тому, що це болото, по суті своїй, осередок унікального біорозмаїття, не характерного для прилеглих до нього територій. Болото, в якому час рухається дуже повільно. І де людина – це гість.

Фото без коментарів.

До зустрічі, Ірдинське болото. До зустрічі, Мошногірський кряж.

2. Велоподорож з с. Горбовичі в с. Медвин. Майже 400 км за два с половиною дні. Було круто!

3. Соло велоподорож в гості до півострова Трахтемирів і назад по Канівським горам. Три дні і дві ночі. Було важко, особливо на півострові, але я знав, що буде непросто, тому особливо не переживав з цього приводу. Зустрів косулю, оленя, зайця і кабанів. Одним словом, сходив до тварин в гості.

4. Хороший видався велопохід на три дні і дві ночі. Побували на Житомирщині, покупалися в ставках, наслухалися співу пташок рано вранці в лісі.

4. Соло велоподорож довжиною в тиждень. 900 км доріг, лісів, полів і ярів. Безліч сіл і людей, Місця козацької слави, провінційні магазинчики і люди на старих, іржавих велосипедах.

Маршрут: м. Київ – м. Переяслав – парк Білоозерський – 40+ сіл Полтавщини – гора Пивиха – м. Батурин – с. Суботів – Тясминицький каньйон – м. Кагарлик – с. Горбовичі.

Я радий, що здійснив таку подорож. Я побачив, так би мовити, привідкрив для себе Україну. Країну бідну, але не знедолену, країну з розбитими дорогами і охайними хатами, країну працьовитих людей і великих соняшникових полів.

Лівобережна Україна. Старий Дніпро.

Зупинка біля невеличкого потічка

Перша ніч в національному парку Білоозерський.

Ранок наступного дня. Канівське водосховище і Трахтемирів з протилежного боку.

Рухаюсь пішки по парку. Пісок не дає змоги їхати на велосипеді.

Їду в глибину Полтавської області.

Одне з багатьох полів, через яке пролягав мій маршрут.

Другу ніч провів в невеликому лісочку одразу біля соняшникового поля.

Третій день велопоходу. Рухаюсь далі по Полтавщині.

Стара, закинута мазанка і поле молодих соняхів навколо. В цій картині є щось глибоко символічне.

Гора Пивиха. Дуже круте місце на березі Кременчузького водосховища.

Гора знаходиться недалеко від сіл і це, в принципі, можна назвати недоліком цього місця. Умовно проста доступність цього місця закономірно призвела до напливу різних людей. Так, тут відносно чисто, але сміття періодично зустрічаються. А якщо відійти від гори в сторону до найближчого села, то перше, що побачите, це величезне сміттєзвалище. Нажаль, така наша реальність.

Поставив палатку на малому клаптику землі прямо над водою.

День наступного дня. Повертаюсь на Правобережну Україну.

Десь недалеко від депресивного міста з романтичною назвою Світловодськ.

Перші села Кіровоградської області зустріли мене не зовсім гостинно. Шановний пан відпочиває після гарного сніданку.

Центр одного з сіл.

З полегшенням я лишив Кіровоградщину позаду і опинився на любій Черкащині.

Місто Батурин. Саме тут була резиденція Б. Хмельницького.

Навпроти резиденції заселився в готель, де гарно помився і відпочив.

Село Суботів. Іллінська церква, яка була побудована за наказом Б. Хмельницького.

Рухаюсь далі по Черкаській області.

Тясминський каньйон. Невеличкий за розмірами, але дуже затишний і цікавий за рельєфом.

Рибалка на човні.

Місце прибране, чисте, видно, що за ним слідкують люди.

Набираю воду в потічку десь в глибині дикого лісу, що межує з Ірдинським болотом.

Дорога додому. На фото десятикілометрова соша, яка витрушує усі кістки і вибиває з голови все зайве.

Останню ніч провів в невеликому лісочку десь недалеко від міста Кагарлик.

5. Закриття сезону регіональних велоподорожей. З’їздили на Житомирщину, намотали там близько 300 км, і ледве там не лишилися. Таких розбитих доріг я не бачив ніде. Не знаю, може це просто нам так повезло з маршрутом, але якщо відверто, то я думав, що мій любий велосипед в якийсь момент не витримає і просто розвалиться під мною. На щастя, цього не трапилося.

4 дні і три ночі лютого гревелу по брутальній Житомирщині я запам’ятаю надовго.

Запис Outdoor activity (Ukr) – частина друга спершу з'явиться на cosmomarmots.com.

1. Река Десна.

2. Река Тетерев

3. Река Снов

Букринский полуостров
Для меня это очень важное и значимое место. Здесь я бываю каждый год последние лет 10. Мне тут спокойно и как-то по домашнему уютно. К сожалению, фотографий этих мест у меня мало. Надеюсь, со временем найдутся.
1.

2.

Велосипед
С велосипедом последнее время очень многое связано в моей жизни. Для меня он, в первую очередь, основной транспорт на работу и обратно домой, а это, на секунду, 24 км. в одну сторону. Иногда я на нем выезжаю на ночевку где-то в лесу. Но как источник вдохновения в длительных путешествиях он меня не привлекает. Так сложилось исторически, что я сформировался больше, как пешеходный турист и мне подобный вид досуга ближе всего.
1.

2.

3.

4.

5.
Шалений виїзд з нашого села до Букрина і через Трипілля назад. 2 ночівлі, три дні катки, 380 км. Кайф.

6

7

8

Разное
1. Актовый каньон (2011 год).Фото – Игорь Горин

2. Поход Страхолесье-Сухолучье. Фото – Игорь Горин

Гора Тотоха

Ірдинське болото

Запис Outdoor activity (Ukr) – частина перша спершу з'явиться на cosmomarmots.com.

Отчет состоит из двух частей: в первой представлены мои фото с дешевого мобильного телефона и словесные описания к ним, во второй части находятся профессиональные фото моего отца.

Часть первая
Я уже и не помню, когда нам последний раз так везло с погодой в осеннее межсезонье. Три дня солнце, практически полный штиль,днём жара, ночью лёгкий минус.И это, на секунду, конец осени.Как правило, в это время в Карпатах должен быть снег. Свежий, рыхлый, беленький снег.

На этот раз выбор пал на хребет Пишконя.

Хотелось, так сказать, увидеть Пишконю во всей красоте, ведь прошлый мой соло поход по этому хребту закончился на половине пути в связи с отсутствием запаса времени. Мне удалось побывать только на горе Дарвайка и Ясновец.
Близится ночь. Ещё немного и мы будем стоять на горе Пишконя.

Поздней осенью темнеет рано и очень быстро. Мы сходим с хребта на противоположной стороне и разбиваем лагерь.

Я немного обновил свой походный гардероб и несмотря на жуткий ветер ночью и достаточно бодрый минус за бортом палатки, остался доволен своим новым пуховым спальником и надувным карематом.

Следующий день и мы в поиске горного ручья.

Замечательное утро в Карпатах: солнце и полный штиль.

Мы вышли снова на хребет и отправились к его самой высокой точке-горе Негровец.

Это был, наверное, самый лёгкий и спокойный наш выезд в Карпаты. Вообще без приключений. Идёшь себе, смотришь по сторонам, думаешь о разном…

Замечательный обед на самой высокой точке хребта. Мы, как уважающие себя туристы, не едим всякие там *харчи* или “їдло*, так как после их употребления начинаются какие-то странные и жуткие брожения в животе. Не знаю, что они туда добавляют, но я убежден, что ничего хорошего там нет.

Гора Горб на горизонте.

На высоте около 1700 м.н.м. между горой Негровец и Горб мы разбили наш лагерь. Место оказалось достаточно ветреным и необычайно живописным.

Вид с вершины горы Горб.

На следующий день мы начали наш спуск с хребта.

Гора Барвинок незадолго до стремительного спуска в долину.

Всегда немного грустно покидать места, которые оказались очень красивыми и доброжелательными к тебе.

Село Негровец. Грязь, дерьмо и бухие люди. Закарпатские села и городки не удивили. Интересен тот факт, что в соседней Ивано-Франковской области не все так печально, как здесь.Вроде горы те же, а люди живут как-то лучше. Тоже бедно, но не так мрачно, как в горном Закарпатье. Уже второй раз ловлю себя на мысли, что некомфортно мне здесь среди людей. Хочется как можно быстрее в горы.

Часть вторая

До встречи, родные сердцу Горы…

2022. Зима.
Я вернулся обратно. Гора Стрымба. Я ее видел со стороны уже два раза и два раза восхищался ее пирамидальной формой. А тот факт, что гора находиться в относительной изоляции от близлежащих хребтов, добавляло истинной масштабности.

С первых метров подъёма я понял, что легко не будет. Огромное количество рыхлого снега не держало меня и близко. С каждым шагом я проваливался по колена, иногда по щиколотки, иногда по пояс. И это в снегоступах!

Очень медленно я полз вверх. Пыхтел, плевался, матерился, но полз.
Через часа три силы мои иссякли и я упал на ночлег. Выкопал в снегу яму и разложил там палатку. После чего плотно поужинал и лег спать.
Ночь выдалась морозной, но я изначально готов ко всевозможным сюрпризам зимних Карпат, поэтому прихватил с собой все самое теплое.

На следующий день погодка лучше не стала.

Шел я до боли медленно. Через каждые несколько минут останавливался отдышаться.

В конце концов подъем стал более пологим, лесной покров стал редеть. Видимость стала хуже.

По моим ощущениям , я был уже в так называемом цирке, но плотная облачная завеса не позволяла мне что либо увидеть.

Плотное облако, застрявшее на горе, белизна снега, лежавшего вокруг, отсутствие чего-либо, за что мой взгляд мог зацепиться, в итоге заставили мен остановиться. Я понял, что не могу дальше идти, так как просто напросто ничего не вижу. От слова, вообще!

Как говорится, умей найти в себе силы развернуться обратно, особенно в зимних Карпатах, особенно, когда ничего не видишь и не знаешь досконально маршрута.
Одним словом, я побрел обратно.

Спустившись несколько ниже моей предыдущей ночёвки, я снова взял в свои руки лопату, и выкопав большую яму, поставил в ней палатку и уселся ужинать.

Незадолго до захода солнца, облака ненадолго разошлись и я увидел гору Стрымба в лучах уходящего солнца. Незабываемое зрелище!

Спал я замечательно, крепко, видел даже какие-то сны. А на утро вылез из палатки и увидел, что погода испортилась окончательно

Мой бивак до середины дня.

Село Колочава. Транспорт сена при помощи саней и несчастной лошади.

До встречи, Стрымба. Надеюсь, следующий раз мы обязательно встретимся.

2022. Літо
С. Осмолода-г. Кінь Грофецький-г. Грофа-г. Паренки-г. Мала Попадя- г. Попадя- г. Коретвина-с. Осмолода
Мій перший звіт про похід українською мовою. Прикро, що тільки зараз, під час війни, але краще вже так, ніж ніяк.
Як тільки активні бойові дії в Києві і околицях скінчилися і в лікарні стало спокійніше, я вирішив скористатися моментом і не декілька днів відвідати Карпати.
Частина 1 (мої фото)
Недалеко від села Осмолода. Легкий перекус перед початком маршруту.

Набираємо висоту. З’являються перші нариси гір.

Полонина на так званій сідловині, що розташована між горою Грофа та Кінь Грофецький.

Підіймаємось на Кінь Грофецький. Гора знаходиться в стороні від основного маршруту і як результат сюди мало хто ходить.

Вершина і мальовничі гори навкруги.

Гора Грофа. Наша наступна мета.

На сідлі розмістилися на ночівлю.

На наступний день вирушили далі по маршруту.

Підйом на Грофу

Вершина

З висоти можна побачити Сивулю, Ігровище, хребет Братківський, Довбушанку, Свидовець, Стримбу і Пішконю.

Спускаємось з гори на полонину Плісце.

Тут дуже затишне місце, де є притулок, джерело, місця для вогнища і столики. Тут ми гарно пообідали, відпочили і рушили далі.

Далі тропа веде нас на гору Паренки.

Сама вершина досить малопомітна і якби не стовпчик, котрий височіє на найвищій точці гори, було б досить складно зрозуміти, що ж є вершиною, а що ні.

Хоча не думаю, що це має мати якесь значення.

На фото можна побачити, як стіна дощу закриває собою гори навпроти. Ще хвилина і вона накриє нас дощовою завісою.

Спускаємось нижче і в зоні лісу зупиняємось на ночівлю.
Стара дорога до закинутої лісової вирубки.

Перепочивши пару хвилин, рушаю по воду по стежці вниз з гори і через 20 хвилин натрапляю на гірську річку. Неймовірне місце!

Гарно сидимо біля вогнища.

Третій день походу. Наближаємось до гори Мала Попадя.

Вершина густо покрита альпійською сосною.

Підйом на гору Попадя через типові для Горган брили каміння.

Вершина.

Тато і нескінченні зарослі альпійської сосни.

Гора Коретвина. Пару хвилин і на спуск.

Ідемо по сніжнику. Ще тиждень другий і останні свідчення зими остаточно розтануть.

Біля гірської річки зупинилися на ночівлю.

Портативний душ, мило і рушник. Не уявляю, як я раніше обходився без можливості прийняти душ в поході.

Останній день в Карпатах. Річка Лімниця недалеко від селища Осмолода

Частина 2 (фото тата)

Нам гарно повезло з погодою і тому ми осилили весь запланований маршрут без значних витрат і страждання.
Карпати в якості психотерапії як завжди спрацювали на всі сто. Дякую вам, мої дорогі Гори, за те що ви є. За те, що відпускаєте живим і влітку, і взимку. За те, що даруєте натхнення жити і любити
До зустрічі, дорогі серцю Гори!

Маршрут: с. Осмолода -г. Яйко Перегінське-г. Молода- хр. Укерни-г. Яйко Ілемський-г. Горган Ілемський- траверси хр. Аршиця- с. Осмолода

Два тижні пролетіли і ми знову повернулися в Карпати. Справа в тім, що зовсім скоро мої рідні повертаються з заслання, і в мене, відповідно, найближчим часом не буде можливості відвідати мої любі гори.
Частина 1 (мої фото)
Снідаємо перед початком походу

Наша стежка пролягає через одну із багатьох вирубок. Дуже сумна картина.

Полонина лопухів. Чи не лопухів. Одним словом, рослин, що дуже схожі на них.

Через лісові горганські нетрі до вершини Яйко Перегінське

.Тато і море жерепу.

Серед жерепу знаходиться невеличкий острівець з каміння – це і є вершина.

Фотополювання на сухостій

Наш бівак на сідловині між г. Яйко Перегінське і г. Молода.

На ранок погода зіпсувалась і влупила злива.

Рухаємось на траверс г. Молода.
Мертві пеньки мертвих дерев.

Праліси на схилах Молодої вражають.

Після траверсу безпосередній підйом на вершину.

Вершина гори Молода. Видимість нульова і сильний вітер. А ще дуже холодно і мокро.

Йдемо до полонини Солотвинська. Погода налагоджується.

Обід на полонині. Тато фотографує масив Укерни.

Укерна. Більша частина дороги пролягає через нескінченне море жерепу, з якого, незважаючи на це, постійно відкриваються неймовірної краси пейзажі.

Гора Молода.

Гора Яйко Ілемський.

Вершина. Розлога і дуже вітряна.

Полонина Мшана. Наша ночівля біля потічка.

Третій день нашого походу. Підходимо до хребта Аршиця і перша картина людського недбальства. Вирубка на одному із схилів Аршиці.

Сходимо на найвищу точку хребта – Горган Ілемський.

Вже не море, а цілий океан жерепу.

Виходимо на траверс Аршиці. Він іде по так званому райтштоку.
Райтштоки- це старі мисливські стежки, котрі проходять, як правило, траверсом гір. Деякі з цих стежок навіки втрачені, інші ж збережені завдяки туризму.
Траверс вражає своєю красою лісу і огидністю масових вирубок.

Озеро Аршиця. Одна із перлин цього місця.

Озеро Розсохан. Більш розкручене місце. Тут вже можна натрапити на сміття, що лишають після себе нечемні туристи.

Остання, третя по рахунку, ночівля біля озера і спуск в долину.

С. Осмолода і холодне карпатське пиво.

Частина 2 (фото тата)

Боляче дивитись на рани Карпат, котрі після себе лишає варварська жадоба наживи. Але не все так погано. Карпатський ліс відновлюється, звичайно, не так швидко, як хотілось, але це все одно краще, ніж нічого. Особливо чітко це можна побачити на Аршиці, наприклад, на спуску з озера Розсохан. Там маршрут пролягає через ліс і тільки при більш уважному спостереженні можна побачити напівзгнилі пеньки. Звичайно, там не зустрінеш столітніх смерек, зелених мхів і всякого іншого, що є атрибутом карпатських пралісів, але високі, багато метрові смереки, хоч ще і зовсім молоді, надихають на оптимізм.
Україна проходить довгий шлях зцілення і наші українські Карпати є свідченням цього. Вирубки заростають новим лісом, ліс ще рубають, але вже менше, ніж раніше, сміття ще є, але вже не в такій кількості, як років, скажім, 15 назад. (Закарпаття не рахується. То дивний регіон, який живе своїм життям)
Дякую вам, дорогі серцю Гори, за те, що ви просто є. Ви навіть не уявляєте, наскільки ви важливі для мене і як тісно я пов’язаний з вами.
До зустрічі мої Карпати.

Запис Карпаты – часть шестая спершу з'явиться на cosmomarmots.com.

Мой первый Крым. 2009 год. Эти несколько фотографий все, что сохранилось из нашего с Вадиком месячного путешествия по Украине без палатки.
Вершина горы Сокол. Качество фотографии превыше всяких похвал. 
Вдали можно увидеть город Судак.

Вид на Черное море с вешины горы Сокол.

Автостопом на майские из Киева в Севастополь. 2011 год. Сутки и ты на месте.

Демерджи Яйла.

Даже вонючая мыльница не в состоянии испортить красоту этих мест. Эх, Крым, как же порой я скучаю за тобой.

А это фото сделано на горе Каланых-Кая, что возле бухты Ласпи . Еще день и одна ночь и на поезде обратно домой. Вот такие у меня были майские в далеком 2011 году.

Крым зимой. Тот же 2011 год. Вид на поселок Балаклава с ближайшей горы.

Я и бочка Смерти. Радости хоть отбавляй.

Место нашей первой ночевки. Морозное утро и чашечка горячего чая. Ну и обязательная сигаретка конечно.

Туннели недостроенного КП Черноморского флота. Кто не был, тот опоздал. Сейчас туда уже так просто не попадешь.

Наша вторая ночевка недалеко от начала Чернореченского каньона.

Крым зимой совсем не тот, что летом. Менее гостеприимный.

На своем пути по ущелью мы не встретили ни одного человека. Видно, зимой это место не пользуется популярностью.

Привет.Меня зовут Андрей и я совсем недавно искупался в холодной зимней реке Крыма. Не специально. Просто шел и просто свалился с камня прямиком в воду. В одежде и с рюкзаком.

Место нашей третьей ночевки. Я уже почти сухой.

Удивительный Чернореченский каньон на следующий день. Вдали можно увидеть проблески рождающегося солнца. Помню, за несколько дней постоянного дождя мы за ним очень соскучились.

Зимний Крым в следующем году.
Севастополь.

Первая ночь на полуострове.

Ущелье Хапхал. Под дно моей палатки подложена клейона. Таким образом мы надеялись обезопасить себя от влаги. Помню, что не помогло. Спали в воде.

Поднимаемся на Тырке яйлу.

Тырке яйла зимой.

Ну вот, пожалуй про Крым и все. К сожалению, многие фотографии утеряны безвозвратно. На дно Днепра ушел фотоаппарат, в памяти которого хранились фото с Бабуган, Ялтинской, Гурзуфской яйл. А фотографии Чатыр даг яйлы и Карадага вообще непонятно куда пропали.
Тоскую ли я по Крыму? Однозначно. Хочу ли я вернуться туда снова? Не знаю. Горы ведь те же, как стояли так и стоят. Но сама атмосфера уже другая. Раньше бывало сядешь в поезд Киев – Симферополь и через 20 часов ты уже на месте. Никаких тебе блок постов, границ и прочей ерунды.
После моего последнего Крыма прошло уже восемь лет. Не много и не мало. Я стал старше, бросил курить, начал бегать и крутить педали. Да и арена моих географических открытий стала заметно шире.
Но даже несмотря на все перипетии я продолжаю любить Крым. Ведь там, во многом, я состоялся как турист, как походник, именно в Крыму прошли мои первые соло походы через Демерджи, Чатыр даг и Ай-Петринскую яйлы, именно там я впервые искупался в ледяной воде Чернореченского каньона и если бы не товарищ Игорь,наверное, там бы и остался. Именно в Крыму я впервые испытал настоящую жажду, именно там я пил дешевую Массандру, заедая последнюю почти бесплатным арбузом, именно в том самом Крыму свершилось многое.
Этот пост своего рода дань прошлому и искренне почтение навсегда ушедшему Крыму.

Запис КРЫМСКИЕ ГОРЫ (Ukr) спершу з'явиться на cosmomarmots.com.

Отец пытается сделать парочку хороших кадров.

Но внезапный порыв холодного январского ветра едва не вырывает фотоаппарат из его рук.

Уходим с Говерлы в сторону перемычки. На заднем фоне виднеется замечательный Петрос.

Через минуту вторую начнется обычный карпатский снегопад.

Место нашей ночевки. Зимний карпатский лес.

Погода стремительно портится. Начинает мести снег. Температура воздуха падает до отметки – 15 С.

Моя любимая древняя палатка после теплой и уютной ночи в пуховом спальнике и на надувном каремате.

Зимние Карпаты дают хорошую встряску. Дарят чувство свободы. Гор много, но вас я люблю больше всех других.
Вы меня взрастили и вы продолжаете быть со мной.
До скорой встречи любимые сердцу горы.

Маршрут: Лыснивский хребет – гора Хомяк

Удивительный получился выезд. Собрались все самые хорошие – Аленушка, папа с мамой, Катя с Викой и Леша с Аней. Не хватало только Владика.
На фото, если я не ошибаюсь, фото с вершины горы Ягидна. Обедаем.

Идем дальше. Как видно, хребет состоит из цепи легкодоступных и вполне проходимых полонын. Очень хорошее место для прогулок всей семьей.

У местных пастухов взяли хорошего карпатского сыра. Здоровья вам люди хорошие.

Первый раз в своей жизни ночевал в Карпатах не в палатке, не под открытым небом, а в старом гуцульском доме. Спасибо Оле, хозяйке дома, за очень теплый прием.

Следующий день. Вид на замечательный хребет Явирнык. Прошел целый год с того времени, как я там был.

Аленушка пожирает яблуко. На заднем фоне самая доступная из всех горганских вершин – гора Хомяк.

Наш спецназ на подступах к вершине. Моросит дождь и вдали бьет молния. Слышны раскаты грома.

Беспредельная радость.

И релакс возле озера в поселке Татаров.

Получился очень теплый и насыщенный выезд. Помню, как после горы Ягидна мы сидели у Оли во дворе и сладко ужинали. Я постоянно подливал себе белое сухое и слушал, как шепчет вдали старый дизель. Вокруг меня сидели близкие и мною любимые люди. Помню, как в одно мгновенье меня осенила мысль, что такие моменты, как тогда, бывают исключительно редко. И словить их задача не из простых.
Я счастливчик иметь таких друзей и родных. Люблю вас.

Маршрут: с. Квасы – г. Петрос – г. Говерла – Заросляк

В закромах нашел несколько фотографий с нашего осеннего похода. Было это эдак в году 2015 наверное. Точно не помню. Поход оказался знаковым. Во-первых, нас изрядно потрепал осенний холодный дождь. Но несмотря на это мы прошли весь маршрут. Во-вторых, на маршруте помимо меня и отца были еще мои друзья: Олег, Серега и Дима. Для всех их это был дебютный выход в горы. Удивительно, но Казбек, Арагац, все Альпы, Исландия еще далеко впереди.
Фото перед нашей первой ночевкой. Длинная дорога к горе Петрос.

Перекус возле ручейка.

В осенних карпатах однозначно есть что-то таинственное. Как бы банально это не звучало.

Ну и Говерла. Я и папа на вершине. А также давно позабытый нами флаг космосурков.

Приятно находить такие фотографии. Я уже и позабыл об этом походе. А он, оказывается, был.
Всем любви.

Маршрут: г. Воловец- Боржавский хребет-г. Межигорье
Любимые, дорогие мои Карпаты. На этот раз я взял в охапку моего боевого товарища Олега, втиснул его в поезд и мы на всех парах понеслись в город Воловец.

Хребет Боржава. Впервые я побывал здесь в далёком 2008 году. Тогда по чистой случайности я поднялся на Боржаву и ошалел от увиденного. Именно с этого хребта и началось мое увлечение горами.

Хребет достаточно обширный. Разгуляться здесь есть где. И технически совсем не сложный. Посему, как по мне, хребет идеально подходит для тех людей, кто в горах впервые.

Нам несказанно повезло с погодой. Учитывая, что в горах была уже глубокая осень, мы её ощутили лишь в виде сильного ветра, который, тем не менее, не сумел остановить нас на нашем пути вперёд.

Время стремится к ночи и мы отправляемся на поиски хорошего места для ночёвки.
Как по мне, достойное место для сна.

Посидев хорошо вечером за костром и набравшись сил после длительного сна, мы собрали наши вещи и отправились дальше по хребту.

Шли мы целый день. Был сильный ветер и яркое солнце. В конце концов дошли до конца хребта и спустились в лес. Там и заночевали.

Последний третий день. В лесу, где нет троп, мы шли по реке вниз.

Через несколько часов спуска, мы наконец вышли из леса и оказались недалеко от цивилизации.

Нашли маленький водопадик. В воде ледяной горной реки мы решили искупать наши грязные телеса.

Ну и город Межигорье. Как и полагается среднестатистическому украинскому городу, город Межигорье полон грязи, дерьма, мусора, в нем нет дорог и полным полно шатающихся без дела местных.
Замечательная автостанция.

Замечательная автостанция внутри.

Горы, как всегда, на высоте. Города и поселки, как всегда, тонут в дерьме и болоте. И все это вместе создаёт неповторимый колорит Украинских Карпат. До встречи, самые лучшие в мире горы.

Маршрут: с. Татарів – Лиснівський хребет – гора Ротило – с. Волова

Це був неймовірний соло похід по березневим Карпатах. В березні, з одного боку, вже довші дні і як правило, вже не так холодно, але з іншої сторони, погода більш мінлива, нестабільна, з високими перепадами температури. Тому виходячи з цього, а також з реального прогнозу погоди, я вирішив піти по відносно безпечним Покутсько-Буковинським Карпатам.

День перший. Перехід з гори Ягідна до гори Чорний Погар. Остання повністю вкрита лісом. Недалеко від вершини я вирішив розкласти палатку.

Сильний вітер не дав змоги розвести багаття, тому вечеряти прийшлося в палатці.

День другий.

Перехід через весь Сокільский хребет з підйомом на саму високу точку хребта – гору Хорде. Цілий день дув сильний вітер і тільки надвечір він стих.

Гора Хорде досить легкодоступна вершина. Навіть взимку. При умові хорошої погоди стає неймовірно затишним місцем.

Недалеко від вершини, в якихось десяти хвилинах ходу, я розбив лагер. І це була найбільш приємна і затишна ночівля за весь похід.

День третій.

Погода почала псуватися з самого ранку. Спочатку налетіла хмара і звела видимість до мінімуму. А потім пішов сніг.

Перехід до гори Ротило зайняв цілий день. Йшов я повільно. Сильний вітер, погана видимість, снігопад гальмували мою середню швидкість по хребту.

Незадовго до ночі я все таки встиг дійти до гори Ротило. Фото з вершини по своєму атмосферні.

Заночував недалеко від самої вершини, попередньо розчистивши своєю лопатою місце під палатку і вогнище.

Засніжена палатка після тривалого нічного снігопаду. 

День четвертий.

Погода кращою не стала. Починаючи похід, я планував пройтися горами трохи далі в сторону Верховини, але враховуючи погодні умови, був змушений піти на спуск.

На фото одинока колиба. В ній я провів останню, четверту ніч в Карпатах.Гора Ротило. Саме там я вчора був і саме там провів останню ніч.

День п’ятий.

Легкий морозець. Майже повний штиль. І чисте, синє небо. І яскраве, палаюче сонце. Неймовірний контраст з попередніми днями тотальної непогоди.

Мої снігоступи. Без них було б значно ваше подолати останню половину маршруту.

Недалеко від села Волова. Крокую по потічку.

Мої дорогі Bestard-и. Я в вас впевнений на всі сто!

І обов’язковий релакс в карпатському чані, що розташований в дуже атмосферному місці. З видом на гори. З карпатським чаєм.

Цей похід по Карпатах був справжньою пригодою. Цілих п’ять днів повної ізоляції. Тільки ти  і гори. Перепади температури від п’яти градусів вище нуля до мінус десяти по Цельсію. Сильні вітри і сильні снігопади, яскраве сонце і гарячий чан.

Щиро дякую вам, любі серцю гори. Сподіваюся, скоро побачимося.

Запис Карпаты (Ukr) – часть пятая спершу з'явиться на cosmomarmots.com.